Образ Росії у віршах Єсеніна

Образ Росії у віршах Єсеніна складається з пейзажних замальовок, окремих сценок описів національних свят і звичаїв. У віршах Урятував-Клепиковского періоду батьківщина бачилася поетові “покійним куточком”, де “все благостно й свято”, вона з’являється безжурної й світлої у вірші “Об край дощів і непогоди”, де “Ковригой хлебною над зводом Надламаний твій місяць. За перепаханною нивою Малинова лобода. На гілці хмари, як зливу, Златится спіла зірка”.

На спокійний і умиротворений опис смиренної й благочестивої Русі

нашаровується нота молодого запалу й веселощі у вірші “Гой ти, Русь, моя рідна”. Тут фарби здаються яскравіше, образи – конкретніше й сходять до сільських картин: це й веселий танок на лугах, і звонно тополі, що марніють, і запах яблука й меду, і дівочий сміх, що дзенькає, як сережки… А кінець вірша перетворюється в жагучий гімн у славу вітчизни:

Якщо крикне рать свята:

“Кинь ти Русь, живи в раї!”

Я скажу: “Не треба раю,

Дайте батьківщину мою”.

Отже, на першому етапі творчості тема Батьківщини вирішується як безтурботний захват її красою, благоліпністю. У віршах про неї превалює мифопоетика,

що виростає на усвідомленні ролі основних світових природних стихій, насамперед, води й специфіки землеробської праці (36; 35-51). У той же час образ Батьківщини знаходить і соціальні контури. Удивляючись в особу рідної землі, Єсенін усе гостріше усвідомлює її вбогість і занедбаність. У вірші всі частіше проникають похмурі й сірі тони, сумні пейзажні замальовки: “…Притулилися до верб сиротливо Хати сіл”, або: “Край ти мій занедбаний, Край ти мій, пустир. Косовиця некошений, Ліс так монастир…”

Незважаючи на смутні картини життя й природи, що “обпечалили росіянку широчінь”, поет розуміє: “Це все, що кличемо ми батьківщиною”, і тому любить його з усією синовней жалістю й ніжністю:

Нездорове, кволе, низьке,

Водяниста, сіра гладь

Це все мені рідне й близьке,

Від чого так легко заридати…

При всій своїй любові до рідної землі, ліричний герой Єсеніна не відчував відповідного почуття. У своїй вітчизні він сам собі здавався “пасинком” і “безпритульним”, а після революції 1917 р. поет ще більше відчуває трагічний розрив між собою й батьківщиною. Повернувшись в “ту сельщину”, де жив хлопчиськом, ліричний герой зауважує, наскільки всі навколо перемінилося; він не може “розпізнати” батьківський будинок, не довідається свого діда. “Ах, милий край! Не той ти став, не той. Так уже і я, звичайно, став не колишній”,- з гіркотою констатує поет і усвідомлює себе зайвим у цих місцях: “Тут життя сестер, сестер, а не моя”. Але відразу, переборюючи сумні думки, ліричний герой, побачивши улюблені краї, готовий упасти на коліна (“Повернення на батьківщину”).

Смутна тема розладу, непотрібності своїй землі протягає й у вірші “Русь радянська”:

От так країна!

Якого ж я рожна

Репетував у віршах, що я з народом дружний?

Моя поезія тут більше не потрібна,

Та й, мабуть, сам я теж тут не потрібний.

Болісно переживаючи свій відрив від землі й народу, ліричний герой гірко посміхається над своїм положенням: “Ах, батьківщина! Який я став смішний. На щоки впалі летить сухий рум’янець. Мова співгромадян стала мені як чужий, У своїй країні я немов іноземець”.

Поет намагається прийняти нову Росію (“Приемлю все. Як є, усе приймаю”) і навіть, як би благословляючи, у публіцистично пофарбованих віршах звертається до молодого покоління: “Цвітіть, юні! І здоровішайте тілом! У вас інше життя, у вас інший наспів…”, але й при цьому він до кінця усвідомлює, що йому з ними не по шляху: “А я піду один до невідомих меж, Душею бунтующей навіки присмирнівши”.

И незважаючи на стан самітності, відчуття непотрібності й невідповідності новому часу, Єсенін не змінює собі й своєму відношенню до батьківщини. Як і у вірші “Гой ти, Русь…”, “Русь радянська” завершується жагучим визнанням щирої любові до рідної землі:

Але й тоді,

Коли на всій планеті

Пройде ворожнеча племен,

Зникне неправда й смуток,-

Я буду оспівувати

Всією істотою в поеті

Шосту частину землі

З назвою коротким “Русь”.

В 1925 р. у вірші “Незатишна рідка лунность” Єсенін знову вертається до теми Росії, але підходить до їй зовсім інакше, чим у розглянуті вище добутках. Тут раптом проявляються ноти, не властиві Єсеніну до тої пори: “Байдужий я став до халуп, И очажний вогонь мені не милий, Навіть яблунь весняну хуртовину Я за бідність полів розлюбив…”

“Байдужий”, “не милий”, “розлюбив” – от слова, які тепер виражають відношення поета до рідної сторони. Настільки ж негативне фарбування знаходять і епітети: місячне світло виявляється незатишної й сухотним, рівнини – навідну тугу, верби – усохшими, полючи – бедними… “Зовсім інші фарби на поетичній палітрі Єсеніна!” (22;111).

Звідки ж з’явився цей несподіваний поворот?

В 1922-1923 г. м. Єсенін зробив велику подорож по Європі й Америці. Досягнення індустрії на Заході не могло не впечатлить поета, і йому “здався смішний і безглуздим” той мир, у якому він жив раніше: “Згадав про “дим батьківщини”, про наше село, де чи ледве не в кожного мужика в хаті спить телок на соломі або свиня з поросятами, згадав після германських і бельгійських шосе наші непролазні дороги й став лаяти всіх чіпляються за “Русь”, як за бруд і вошивість. Із цього моменту я розлюбив жебрачку Росію”.

От звідки виросло нове відношення Єсеніна до Росії. Поет хотів, щоб його батьківщина з жебрачці й убогій країні перетворилася в сильну й потужну державу, що могла б состязаться рівнем розвитку із західними державами. І як закляття звучить кінцівка вірша, у якій герой звертається до своєї батьківщини:

Польова Росія! Досить

Волочитися сохою по полях!

Убогість твою бачити боляче

И березам, і тополям

Я не знаю, що буде із мною…

Може, у нове життя не годжуся,

Але й все-таки хочу я стальною Бачити бідну, жебрачку Русь

Від оспівування патріархальної Росії Єсенін наприкінці творчого шляху приходить до усвідомлення: щоб не відстати від часу, Росії необхідно стати “потужної” і “сталевий”. Можливо, тут знаходить своє завершення спор Єсеніна із самим собою, із трагічним сприйняттям протиріч між містом і селом, настільки проникливо втіленому в образі красногривого лоша, що програло змагання з паровозом:

Милий, милий, смішний дурило,

Але куди він, куди він женеться?

Неужель він не знає, що живих коней

Перемогла сталеві кінноти?

В 1920р. маленьке лоша було для нього “наочним дорогим вимираючим образом села”, і говорив він про це із щемливим смутком у листі до Євгенії Лифшиц: “Торкає мене в цьому тільки смуток за уходящее миле рідне звірине”. У цьому ж вірші поет проклинав непорушну силу мертвого, механічного: “Чорт би взяв тебе, кепський гість!” і затверджувала: “Наша пісня з тобою не зживеться…” По закінченні ж чотирьох років він зрозумів необхідність того, що “польова Росія” повинна перетворитися в “сталеву” державу. Ще в “Стансах” (1924) ліричний герой, повний “дум про индустрийной моці”, готовий був клястися “чистим серцем”, що “ліхтарі пречервоній зірок у Баку”, і, як би обтрушуючись від патріархальщини, заявляв: “Досить із нас Небесних всіх світил – Нам на землі Влаштувати це простіше…”

Здавалося б, все однозначно і ясно. І проте не можна не визнати наявність протиріччя в поетичній свідомості Єсеніна цього періоду.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Перевернутий світ кафка.
Образ Росії у віршах Єсеніна