Новела І. Франка “Сойчине крило”
Новела “Сойчине крило” належить до пізньої прози І. Франка. До твору подано підзаголовок “Із записок відлюдька”. Проблематика цієї новели має екзистенціинии характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома-Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується.
У кабінеті “відлюдька”
Новела є своєрідним зразком “тексту в тексті”: це “записки відлюдька” у яких вміщено лист-сповідь Марії до Хоми. Власне, цей лист надає розповіді ще більшої психологічної напруги, бо спонукає адресата до діалогу. Цей діалог є ніби розмовою двох змучених душ. Спогади Манюні дражнять Хому, спочатку він намагається протестувати, залишатися вірним своїй новій філософії, не бажаючи ворушити події трьохлітньої давнини: “Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кож-дий момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдужно здвигну раменами”. Але ж се дратівливо-трагічне, ненависне “Чи тямиш мене? Се я була?” змушує його читати далі й далі.
І той, кого колись за годину поцілунками й пестощами Манюня тричі перехрестила – з Хоми в Томассо, потім у Томассіно і, нарешті, в Массіно, який уважав несправедливою втечу коханої, який замкнув душу й серце, починає заново переживати своє життя.
З далекого Порт-Артура, ніби з того світу, лунає голос: “Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита – нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се”.
Манюня вкладає у лист сойчине крило, а друге залишає в себе. Це летить одна половина її душі, а чи прилетить друга, залежить від Массіно. Однак крізь панцир показової, леліяної аж три роки байдужості Массіно не хоче пускати почуттів, бо “правдивого чуття в тім нема, от що”. Але ж відбувається саме та “містика”, у яку так не хотів вірити Хома: він згадує все і, вже не в силі зупинитися, промовляє: “Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом!” Герой усвідомлює своє слимакове, паперове та негідне існування.
Украй збентежений, Массіно нарешті дізнається, що прийшла та, на яку він чекав, задля якої здатний прокинутися і стрясти з себе ті пута, і рвонутися до нового життя, яке є справжнім, наповненим і щастям, і стражданням.
Проблема співіснування двох людей набуває глобального характеру проблеми людського буття взагалі. У вуста Массіно І. Франко вкладає незаперечну істину: “Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)