Одвічна тема у мистецтві – покарання совістю (за віршем Б. Олійника “Крило”)

Література вчить жити, література вчить думати про велике, виховує характер, змінює погляди на світ і місце людини в ньомуТаке її завдання. Справжня художня література апелює до совісті людини, до її душі. Такі прекрасні твори світової та української літератури, як “Фауст” Гете, “Три товариші” Е.-М. Ремарка, “Прощавай, зброє” Е. Хемінгуея, “Диво” П. Загребельного, поезії В. Симоненка, Б. Олійника не залишають читачів байдужими, наштовхують на роздуми.

Одним із найкращих творів Бориса Ілліча Олійника, присвячених проблемі

збереження людської совісті, на мою думку, є поема “Крило”, в якій поет алегорично показує щастя людини від гармонійного життя із природою і самою собою і трагедію після втрати такої гармонії.

Потяглися журавлі вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

А один, як сирота, гірко плакав

З перебитим у лікті крилом, –

Так починається твір. Пораненого журавлика знайшов маленький хлопчина, допоміг йому, вилікував, дав притулок. Недарма письменник робить героєм своєї поеми дитину, бо саме душа маленької людини відкрита до добра і співчуття, тільки дитина здатна допомагати від чистого серця, не шукаючи

користі для себе.

Знову зміг літати журавлик і навіки залишився другом хлопчині, тому що до нього “крилом… приріс”. Здавна людина хотіла злетіти в чисте небо, мріяла про крила, які згодом стали символізувати вільний порив душі, щастя від єднання з природою; говоримо ж ми: “У нього від щастя крила виросли”, “окрилений думкою”. “Навчив журавлик хлопчика літати”, подарував йому щастя пізнання світу.

Не кожний здатен жити в гармонії із собою, є люди “безкрилі”, підступні, жорстокі, приземлені, які живуть на дві душі, їм НІКОЛИ і нема для чого дивитися в небо:

А поруч жив сусіда-завидюх.

Стояла в нього на два ганки хата.

Добра усякого – аж розпирало

Суцільний мур.

Такі люди живуть задля себе. Одного разу сусід “опівночі петляв по луках: щось крадене за пазухою ніс”, побачив він довірливого журавлика і вбив його як свідка своїх злочинів. Не врахував він цінності життя, а чи й знав її? Убивши журавля, він убив віру хлопця в добро, у справедливість, у любов до людей. На очах старішала його душа й тіло, і “він ставав столітнім, древнім дідом.”

Не існує злочину без покарання. Знайшло воно й злодія-сусіда: щоразу, “саме опівночі, на роковім дванадцятім ударі незрима сила прохиляла двері, і на порозі виростав юнак з обличчям сірим, як сира земля… А з плеча замість правиці важко опадало крило”. Сумління совісті не дає жити тому, хто знищив найсвятіше, немає йому місця серед людей, немає і серед злодіїв. Суддя виголошує йому вирок:

Ти ж найсвятіше – небо, – дядьку, вбив.

А це вже вище від людського суду.

…То хай хоч страх тебе щодня вбиває:

Він, слава Богу, не підступний нам!

Поема Б. Олійника “Крило” наскрізь алегорична. Вона змушує кас замислитись над тим, чи не зробили ми колись такого злочину, за який нас довічно-буде карати совість, учить відповідати за кожний свій вчинок, адже не відновиш крила. Крила душі…






Любов виникає з любові твір.
Одвічна тема у мистецтві – покарання совістю (за віршем Б. Олійника “Крило”)