“Ми” Замятіна – роман-антиутопія
“Майбутнє світле й прекрасно”, – писав у своєму відомому романі “Що робити?” ідеолог російської революції Н. Г. Чернишевський. З ним погоджувалися багато російських письменників минулого століття, що створили свої варіанти соціальних утопій, а саме: Л. Н. Толстой і Н. О. Некрасов, Ф. М. Достоєвський і Н. С. Лєсков. XX століття внесло в цей хор письменницьких голосів свої корективи: у нашу історію прийшло те, що одержало назву епохи тоталітаризму. Прикрасивши себе гаслами про соціалістичний рай на землі, революційна влада проголосила
Приклад тому – роман Євгенія Івановича Замятіна “Ми”, що побачив світло в далекому 1925 році. Уже в згаданому вище романі Н. Г. Чернишевського намальоване майбутній “місто сонця”, що втілює радість і гармонію на землі. Замятін багато в чому повторює опис цієї класичної літературної утопії:
Саме із цим зв’язана ідея добутку, що випливає з авторських спостережень за долею тих, хто становить народонаселення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього. Оповідання у романі ведеться від імені оповідача, особистість якого заслуговує на особливу увагу. Це людина без ім’я, Д-503 – один з математиків Єдиної Держави. Він боготворить “квадратну гармонію” суспільного устрою, що дбайливо забезпечує “математично безпомилкове щастя” для будь-якого, живучого на цій землі. У суспільстві покірних “нумеров” кожний одержує ситість, спокій, що відповідає заняття й повне задоволення фізичних потреб. А що замість? Зовсім “небагато”: треба відмовитися від усього, що відрізняє тебе від інших, позбутися від своєї індивідуальності й стати безликим “нумером”.
Прийнявши ці умови, можна одержати “повноцінне” існування: це життя за законами Годинної Скрижалі, відгородженість від миру Зеленою Стіною, постійне стеження з боку Хоронителів зі служби безпеки.
У такому суспільстві все контролюється й підлягає строгому обліку: музика заміняється Музичним заводом, література – Інститутом Державних Поетів і Письменників, преса – Державною Газетою й так далі. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави є День Одноголосності, коли ощасливлені владою Благодійника люди підтверджують радість свого рабського стану. Але навіть така добре налагоджена державна машина дає збій: людська природа завзято пручається ідеї безликого, сумовитого існування. У цьому протиріччі криється основний конфлікт добутку, що прямо співвідноситься з долею головного героя. Д-503 раптом починає відчувати в собі ті самі заборонні почуття, які порушують гармонію Єдиної Держави.
Герой закохується, його починають відвідувати неясні думки й змішані почуття. Подібні процеси відбуваються й з тисячами інших “нумеров”, що відкривають у собі щось неповторне, відмінне від інших. Для всемогутньої державної Системи це означає нечувану змову, найнебезпечніший бунт! І дійсно, що зріє невдоволення переростає в повстання низів, що очолює кохана головного героя – 1-330, Які ж мети переслідують бунтівники? Це повернення до нормальної, природної, справді людського життя, знаходження права на любов, творчість, вільне вираження своїх думок. Але сили в цій боротьбі явно не рівна: безжалісна державна машина придушує цей порив “неблагонадійних”. У самому способі придушення проявляється воістину “вищий розум” Єдиної Держави: їм розробляється й впроваджується в практику операція по видаленню “зайвих” емоцій і фантазій, тобто всього людського в людині. Такому дивовижному експерименту піддається й сам Д-503: йому видаляють “центр фантазій” шляхом припікання Х-Променями “жалюгідного мозкового вузлика”. І от підсумок операції: “Ніякого марення, ніяких безглуздих метафор, ніяких почуттів: тільки факти”.
При читанні цих сторінок роману випробовуєш почуття смутку й безнадійності: сам принцип бездушної організації суспільства впроваджується усередину людини, повністю вбиває його свідомість. Ми стаємо свідками втручання держави в таємний мир особистості, у його самі тонкі сфери. Все це позначається в особистій долі Д-503: герой-оповідач втрачає своє “я” і знову вірою й правдою служить Єдиній Державі, віддаючи свою кохану (1-330 гине під катуваннями, нікого не видавши). У підсумку тріумфує ідея механізованого, позбавленого якої б те не було поезії миру: “Із закритими очима, самозабутньо кружлялися кулі регуляторів; мотилі, блискаючи, згиналися вправо й уліво; гордо погойдував плечима балансир; у такт нечутній музиці присідало долото довбального верстата. Я раптом побачив всю красу цього грандіозного машинного балету…”
Це спостереження за одноманітною, рівномірною роботою машини – своєрідний апофеоз несвободи, закладеної в підставу Єдиної Держави, що перетворює окреме “я” у безлике “ми”. Фінал роману повертає нас до його назви, що має особливий зміст. “Допускати, що в “я” можуть бути якісь “права” стосовно Держави, і допускати, що грам може зрівноважити тонну, – це зовсім те саме. Звідси – розподіл: тонні – права, граму – обов’язку; і природний шлях від незначності до величі: забути, що ти – грам, і відчути себе мільйонною часткою тонни…”
Ці міркування героя цілком співвідносяться з висновками автора: тоталітарна держава опирається не на суму окремих “я”, а на мільйонні частки величезного й монолітного цілого, іменованого “ми”. Такому суспільству призначене незавидне майбутнє, що прирече людей на безликій, позбавленій життєвій яскравості існування. Ідея солідарності, рівності, братерства, проголошена у свій час більшовиками, у Замятіна знаходить характер антиутопії, що визначає жанрову своєрідність добутку. Це дійсно антиутопія, що відображає пагубні й непередбачені наслідки сліпого проходження соціальному ідеалу як догмі, що претендує на абсолютну істину. Особливості жанру жадали від письменника особливого методу зображення. Замятін виробляє свій метод, співзвучний стилю епохи, – “неореалізм”, що розуміється як з’єднання реальності й фантастики. Фантастичні суспільство прозорих стін, гігантська надпотужна космічна машина “Інтеграл”, небачені чудеса техніки майбутнього.
Реальні людські характери й долі, їхні думки й почуття, заслоняються не волею верховного правителя – Благодійника. Цей художній сплав створює “ефект присутності”, робить оповідання захоплюючим і яскравим. У зв’язку з особливостями методу варто звернути увагу на стиль Замятіна. Насамперед це іронічна й часом сатиричне фарбування монологів головного героя, що оголює авторське відношення до них. От міркування Д-503 про “відсталі” предків: ” чи Не смішно: знати садівництво, курівництво, рибальство (у нас є точні дані, що вони знали все це) і не зуміти дійти до останнього щабля цих логічних сходів: детоводства”. До цього треба додати особливу динаміку оповідання: у романі багато чисто кінематографічних прийомів зображення (досить згадати вже процитовану сцену “машинного балету”). Динамізм стилю відповідає процесу модернізації, індустріалізації, яким була охоплена країна, що пережили соціальну революцію. Такий стиль дозволяє запам’ятати життя в її русі, розвитку, дає можливість розгорнути картини майбутнього в напруженій динаміці будня Єдиної Держави.
Все це як не можна краще передає атмосферу, що панує в суспільстві, позбавленому справжніх подань про прекрасний. Згадаємо міркування Д-503 в 12-й запису: “Я думав: як могло трапитися, що древнім не впадала в око безглуздість їхньої літератури й поезії. Величенна чудова сила художнього слова витрачалася зовсім зрячи. Просто смішно: усякий писав, про що йому вздумаеться. Так само смішно й безглуздо, як те, що море в древніх цілодобово билося об берег, і ув’язнені у хвилях силлионы кілограмометрів ішли тільки на підігрівання почуттів у закоханих”.
Герой-Оповідач постійно щось доводить, обгрунтовує, роз’ясняє самому собі, будучи абсолютно впевненим у вищій гармонії нового часу. Звідси – безліч риторичних емоційних конструкцій, що роблять монологи живими й полемічними.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)