Роман Фадєєва “Останній з удэге”

За задумом, епопея, що він назвав “Останній з удэге”, повинна була охопити чи ледве не всю історію суспільних відносин – від родового ладу до соціалістичного. Матеріалу для такого полотна у Фадєєва вистачало. Він спеціально вивчав праці дослідників Далекосхідного краю – істориків, етнографів, публіцистів

Але головне – були досить багаті його особисті спостереження над людьми різних класів і груп, включаючи племена, які жили ще в умовах первісно-общинних відносин. Ці спостереження він і виносив на сторінки “Останнього з удэге”, приписуючи їхньому юному героєві роману, своєму літературному двійникові Сереже Костенецкому, чиї біографічні дані майже дослівно збігаються з його власними. Робота над романом, як не відволікали від її письменника суспільні навантаження, ішла досить успішно. У грудні 1929 року він “доповідав” своєму постійному партійному опікунові Р. С. Землячці: “Через два тижні здаю в “Жовтень” другу частину “Останнього з удэге” і одночасно перший тім роману (із двох частин) здаю в друкарню для окремої книги. 2-й тім (фактично вже написаний) думаю приготувати до печатки – в “Жовтні” і для окремої книги – протягом найближчих 1,5 місяців”.

Строки видання книг у ті часи були такі, що, виконай Фадєєв свої обіцянки, обоє тому вийшли б уже в наступному, 1930 року. Але в цьому наступному з’явилася. тільки перша частина роману. Цілком перший тім був виданий в 1933 році. Другий, “фактично вже написаний” – десять років через, в 1940-м. А третій, завершальний, якщо не вважати декількох глав, взагалі не народився на світло. Три роки Фадєєв писав свою епопею й двадцять три перекроював, переписував, так і не довівши цю роботу до кінця. З початку 30-х років трагічним протиріччям між художником до політиком визначалася вже вся доля письменника. Це була, властиво, доля всієї радянської літератури. З тієї, зрозуміло, різницею, що Фадєєв обрав її добровільно, по переконанню, а літературі в цілому вона нав’язувала зверху й не без його активної участі. Коли Фадєєву вдавалося залишатися в глибокій самоті із чистим аркушем паперу, зі спостереженнями своїми й роздумами, він відкривав у людях, у житті, у відносинах людських чимало найважливіших рис і явищ. Але така глибока самота траплялася в нього усе рідше. Звичайно компанію Фадєєв-художника розділяв Фадєєв – великий суспільний діяч, агітатор-пропагандист. І всі ці відкриття йшли в пісок. А замість них під пером письменника виникало те, що відповідало установкам і прямим вказівкам “верхів”.

Принаймні тричі мінялося, наприклад, його відношення до романтики. На початку творчого шляху вона була далеко не далека йому. В “Розливі” і в “Розгромі” (варто згадати Метелицю) є чимало яскраво підсвічених нею сторінок. І це аж ніяк не гірші сторінки. У перших начерках “Останнього з удэге”,...

особливо присвячених життя удэгейцев, а почасти й партизанському побуту, теж досить багато романтичних сцен і образів. А до кінця 20-х років – раптом різкий поворот. Керівництво Раппа виробило нові установки, тепер уже начебто цілком прийнятні для теперішньої літератури: ніякої романтики, зривання всіх і всіляких масок, поглиблений психологізм… Самому ж Фадєєву й довелось пропагувати ці установки. У його мовленні на другому пленумі Раппа у вересні 1929 року читаємо: “…передовий художник пролетаріату піде не по лінії романтики, тобто не по лінії мистифицирования дійсності, не по лінії вигадування героїчної особистості, як рупора духу часу”, не по лінії “нас обману, що піднімає,”.

У підсумку з підготовленого до печатки першого тому свого роману Фадєєв прийнявся начисто вимітати всяку романтику й навіть романтичні настрої свого 17-літнього героя, Сережи, поспішив демонстративно розвінчати й висміяти. А через кілька років, коли волею високих піклувальників у літературу й мистецтво став напористо впроваджуватися так званий соціалістичний реалізм, з’ясувалося, що все повинне бути саме навпаки: і романтика зовсім необхідна, як складова частина цього методу, і без героїчної особистості літературі ніяк не обійтися – вона повинна стати саме “рупором духу часу”. І “нас обман, що піднімає,”, що трактувалося, щоправда, трохи по-іншому – як уміння художника в сьогоденні розрізняти паростки майбутнього,- був оголошений найпершою ознакою справжнього реалізму

Фадєєв Не тільки відразу став активнейшим пропагандистом свежеизобретенного методу, але й дисципліновано використав його у власному романі, докорінно переробляючи для цього підготовлені до печатки частини. У другому томі “Останнього з удэге” читача вже очікував теперішній розгул “революційної романтики”. Штучно романтизувалися й героизировались фігури головних його діючих осіб: Петра Суркова й Алеши Чуркина, спеціально вводилися нові, начебто корейської революціонерки Марії Цой. Із числа персонажів-пролетарів спішно виключалися люди розбовтані, типу Морозки, і весь робітничий клас – в епізодах виборів або страйку на руднику – перетворювався в загін поголовно свідомих, згуртованих, готових у будь-яку хвилину скласти голів, бійців революції

Такий же крутий поворот був зроблений Фадєєвим і від того спокійного, вдумливого, безстороннього художнього дослідження людей і подій, яке було в початковому варіанті перших частин роману, до відвертого агиточности в наступних варіантах. І з кожним роком талант письменника піддавався усе більше стрімкому руйнуванню. Те, що готовив він до печатки наприкінці 30-х років, і насамперед четверта частина “Останнього з удэге”, майже цілком було за межами художньої творчості. Лише окремі сторінки зберігали ознаки якщо й не дарування його, те хоч колишньої майстерності. І вуж зовсім безуспішними були спроби Фадєєва паралельно з романом написати щось нове – його робота над кіносценаріями разом з А. Довженко, Л. Никулиним, Ольгою Лазо. Жоден із цих сценаріїв не був завершений


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Роман Фадєєва “Останній з удэге”