Стаття Замятіна “Я боюся”

Першої за часом, та й за значенням стала сама нашуміла зі статей Замятіна “Я боюся”. У ранні післяжовтневі роки в літературі переважав безпосередній відгук на події – піднятий, стверджуючий, але багато в чому поверхневий. Замятін без натяків заявив, що цього недостатньо, що не можна задовольнятися творчістю “в’юнких авторів… знаючих, коли співати стрітення пануючи й коли молот і серп”. Він бачив, зрозуміло, і зародження нової літератури – “пролетарських письменників і поетів”, але йому здавався сумнівним вибраний

ними шлях – спроба говорити про нові, небувалі події й почуття художньою мовою, виробленою ще реалістами минулого

Це “поки крок назад, до шістдесятих років”,- зауважував Замятін. Ще більший сумнів викликало в нього прагнення обмежити художня творчість оспівуванням перемог, відгородити читача від суворої правди, “єретичного слова”. Він попереджав, наскільки це небезпечно, наскільки здатно привести літературу до застою, занепаду, до того, що вона буде лише повторювати пройдене

Виступ Замятіна зустріли вороже. “В’юнкі” не побажали довідатися себе в настільки яснім дзеркалі, і статтю “Я

боюся” надовго зарахували в розряд “лютих нападок на молоду радянську літературу”. На ділі ж Замятін давав справедливу оцінку ранній революційній літературі – вимогливу, але точну, може бути, саму точну й вимогливу в ті роки. Він вірно визначив головну небезпеку, що загрожувала художній творчості в умовах соціальної перебудови,- небезпека втрати незалежності. Вимога прямо підкоритися завданням нового суспільства було пред’явлено мистецтву в перші ж місяці, і багато художників відгукнулися на нього. Але єдиним для всіх законом художньої творчості це не могло, не повинне було стати. Про цьому й говорив Замятін: “…Теперішня література може бути тільки там, де неї роблять не виконавчі й благонадійні чиновники, а безумці, пустельники, єретики, мрійники, бунтарі, скептики. А якщо письменник повинен бути розсудливим, повинен бути католицько^-правовірним, повинен бути сьогодні корисним, не може хльостати всіх, як Свифт, не може посміхатися над усім, як Анатоль Франс,- тоді немає літератури бронзової, а є тільки паперов, газетна, котру читають сьогодні й у яку завтра загортають глиняне мило”.

Довгі роки у нас уважалося, що справа обстоит саме навпаки, що завдання мистецтва – “бути сьогодні корисним” суспільству, служити соціальному замовленню. Письменники здебільшого пишалися таким служінням. Реальна історія літератури цього не підтвердила. Мистецтво бере участь у житті суспільства аж ніяк не тим, що служить йому. Адже служачи, воно перестає бути його самокритикою, ферментом його самоочищення. Радянські художники довгі десятиліття дійсно були багато в чому лише службовцями на змісті в суспільства, що виконували його завдання й одержували за це (а те й просто за вислугу років), як покладено чиновникам, чергові звання. Тим часом суспільство, як виявилося, могло бути всяким – і суспільством насильства над власним народом, як при Сталіні, і суспільством застою й розкладання, як при Брежнєві. Служити такому суспільству значило саме змінювати самій природі й призначенню мистецтва. Замятін був глибоко прав: саме “єретики, мрійники, бунтарі, скептики”, тобто вільні у своїх відносинах із суспільством художники, здатні створювати теперішню літературу. Лише тоді вона буде “збільшувальним склом”, у якому фокусируются колізії дійсності, тим болем, що кричить про ці колізії

Критичний^-критичні-літературно-критичні виступи Замятіна зібрані в окремій книзі, однак не в нас, а за рубежем: збірник його статей “Особи” вийшов в 1955 році в Нью-Йорку й перевиданий в 1967 році в Західній Німеччині. Прийшов час дати й вітчизняному читачеві прочитати Замятіна – критика й публіциста


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Стаття Замятіна “Я боюся”