“Мертві душі” – це не тільки поміщики й чиновники
“Мертві душі” – це не тільки поміщики й чиновники, це “сумирно мертві обивателі”, страшні “нерухомим холодом душі своєю й марною пустелею серця”. Чичиков побував у п’ятьох поміщицьких садибах, але це не цикл розрізнених новел, а єдине оповідання, що розвивається по своїй художній логіці, суть якої визначена автором: “Один за іншим ідуть у мене герої один пошлее іншого”. На перший погляд Манилов і Собакевич, Ноздрев і Коробочка не схожі один на одного (вони навіть зіставлені по контрасту: сентиментальний Манилов і кулак
От чому Гоголь будує оповідання за принципом посилення вульгарності. Справа не в тім, звичайно, що хтось із них краще або гірше, а в тім, що одна вульгарність поміняє іншу, що, за словами Гоголя, “немає жодного втішливого явища… і що по прочитанні всієї книги здається, як би точно вийшов з якогось задушливого льоху на боже світло”. І якщо галерея поміщиків відкривається Маниловим, про яке хоча
Чиновники губернського міста, за словами Собакевича: “Шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавци”. Особи чиновників зливаються в якусь безлику круглу пляму, єдиною ознакою “індивідуальності” стає бородавка (“особи в них були повні й круглі, на інших навіть минулому бородавки”). У середовищі поміщиків і чиновників одна незначність поміняє інше. Але над цим збіговиськом “небокоптителей” піднімається образ Русі. Живий початок російського життя, майбутнє країни письменник зв’язує снародом.
Кріпосне право спотворює й калічить людей, але воно не в змозі вбити живу душу російської людини, що живе й в “замашистом, бойком” російському слові, і в гострому розумі, і в плодах праці вмілих рук. У ліричних відступах Гоголь створює образи безмежної, чудесної Русі й богатир^-богатиря-народу-богатиря. Тому й закінчується поема образом Трійка^-трійки-рус-трійки. Яким буде майбутнє Русі, Гоголь не знає. Але в поемі важливий сам пафос цього руху, що асоціюється з душею російської людини. Для “ідеального” миру душу безсмертна, тому що вона – втілення Божественного початку в людині. А у світі “реальному” цілком може бути “мертва душа”, тому що для нього душу тільки те, що відрізняє живої людини від небіжчика. В епізоді смерті прокурора навколишні догадалися про те, що в нього “була точно душу”, лише коли він став “одне тільки бездушне тіло”.
Цей мир божевільний – він забув про душ, а бездуховність і є причина розпаду. Тільки з розуміння цієї причини може початися відродження Русі, повернення втрачених ідеалів, духовності, душі. Мир “ідеальний” – мир духовності. У ньому не може бути Плюшкина, Собак ев ича, Ноздрева, Коробочки. У ньому є душі – безсмертні людські душі. Він ідеальний у всіх значеннях цього слова. І тому цей мир не можна відтворити епічно. Духовний мир описує інший рід літератури – лірика. Саме тому Гоголь визначає жанр добутку як лисичанський, назвавши “Мертві душі” поемою. На сторінках поеми селяни изображори далеко не в рожевих фарбах. Лакей Петрушка спить не роздягаючись і “носить завжди із собою якийсь особливий захід”. Кучері Селіфан – не дурень випити. Але саме для селян у Гоголя перебувають і добрі слова й тепла інтонація, коли він говорить, наприклад, про Петра Неуважай-Корито, Іванові Колесо, Степанові Пробці
Це все люди, про долю яких задумався автор і задався питанням: “Що ви, серцеві мої, поробляли на столітті своєму? Як перебивалися?”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)