Спілкування Чичикова з Маниловим (Аналіз епізоду 2 глави першого тому поеми М. В. Гоголя “Мертві душі”)

1. Зустріч Чичикова з Маниловим на балі. 2. Відвідування Чичикова Маниловим. 3. “Мертві душі” поеми Чичиков з поеми М. В. Гоголя “Мертві душі”, що приїхала в повітове місто NN зі своїми певними цілями, на губернаторському балі з першої мінути не втрачав часу даром. Він жваво цікавився справами поміщиків, тому незабаром познайомився з багатьма з них, у тому числі й з Маниловим: “Поміщик Манилов, ще зовсім не людина не літній, що мала ока солодкі, як цукор, і раз, що щулив їх усякий, коли сміявся”. Він швидко прийшов у захват від приїжджого

й негайно запросив його у свій маєток Маниловку.

При більше близькому знайомстві Чичиков доходить висновку, що Манилов не приємний малий, а “ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан… “. Автор дає дуже точну і яскраву характеристику своєму персонажу: “На погляд він була людина видний; риси особи його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося надто було передано цукру… Він посміхався заманливо, був білявий із блакитними очами. У першу мінуту розмови з ним не можеш не сказати: “Яка приємна й добра людина!

” У наступну за тим мінуту нічого не скажеш, а в третю скажеш: “Чорт знає що таке!

” – і відійдеш подалі…”. Зовнішня солодкуватість і мнима доброзичливість приховують черствість і егоїзм. Манилов зайнятий винятково своєю персоною, а тому з ним швидко стає нудно співрозмовникам. Ця людина зовсім не має ніяких інтересів або запалу, тому його мовлення практично не містило в собі живі або зарозумілі слова.

У себе будинку він говорив надзвичайно мало, усе більше міркував, однак “про що він думав, теж хіба богові було відомо”. На столі його завжди перебувала книжка із закладкою на одній і тій же сторінці. Відвідавши Манилова, Чичиков з перших же мінут зрозумів, що хазяїн з нового знайомого неважливий: “Господарством не можна сказати, щоб він займався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось саме собою”.

Без строгого погляду справами керують прикажчик і ключниця, а тому процвітає злодійство. Манилов же нічим особливо не цікавиться, і все його дозвілля зайняте порожніми міркуваннями й нездійсненними мріями. Життєву позицію хазяїна як не можна краще підтверджує й обстановка будинку, у якій панує якась незавершеність.

У багатьох кімнатах бракує меблів, частина крісел протягом багатьох років оббиті звичайною рогожею. Все це як не можна краще розкриває характер поміщика. Разом з тим Манилов, по задуму автора, ця не конкретна особа, а збірний образ поміщика миколаївської епохи.

Хазяїн дуже зрадів гостеві, причому його люб’язність доходить до того, що головні герої змушені були простояти “уже анітрошки мінут перед дверима вітальні, взаємно просячи один одного пройти вперед”. Нарешті цей рубіж був переборений – і нові приятелі виявляються у вітальні. Навіть досвідчений Чичиков трохи збентежений перебільшеними виливами Манилова на адресу гостюючи. Хазяїн називає Павла Івановича й травневим днем, і іменинами серця. Далі треба бесіда, у якій Манилов по черзі всіх мешканців міста “препочтеннейшими”, “прелюбезнейшими”, гідними людьми.

Хазяїн не знаходить більше теми для розмови, як похвалити своїх знайомих. Після тривалого обіду, приправленого більшою кількістю компліментів як на адресу гостюючи, так і стосовно хазяїв, заповзятлива Чичиков вирішує приступитися до справ. Нові приятелі переміщаються в кабінет, що показує, наскільки Манилов розташований до трудової діяльності: “Кімната була, точно, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь блакитненькою фарбою начебто сіренької, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка із заложенною закладкою… кілька пописаних паперів, але найбільше було тютюну. Він був у різних видах: у картузах і в табачнице, і, нарешті, насипаний просто кучею настоле”.

З першого погляду помітні безладдя й запустіння. Коли Павло Іванович починає розмову, з’ясовується, що поміщик і подання не має, скільки селян у нього вмерло. Він мотивує це тим, що в нього є справи й поважнее, ніж господарство. Йому цікавіше мріяти про будівництво великого мосту через річку, на якому купці будуть продавати всякий дріб’язок для селян.

Однак уявлювана турбота й прагнення полегшити життя кріпаків у Манилова ніяк не відбивається на практиці. У цієї людини всі так і залишається в сфері фантазій і порожніх міркувань. Не обтяжує себе роботою й зледащілий, розжирілий на хазяйських харчах прикажчик, тому гостеві так і не вдалося з’ясувати, скільки в Манилова “мертвих душ”. Однак це не зупиняє Чичикова. Він пропонує хазяїнові скласти на них купчу.

Реакція поміщика на речення гостюючи, продати померлих селян, була такою: “Манилов упустив відразу цибух із трубкою на підлогу і як роззявив рот, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох мінут”. Обмеженість і дурість поміщика можуть знайти якесь пояснення цієї угоди. Тому він зовсім губиться.

Тільки слова Чичикова про законність угоди небагато приводять його в почуття. Уточнивши, що “подібне підприємство, або негоція, ніяк не буде несоответствующею цивільним постановам і подальшим видам Росії”, Манилов остаточно приходить у себе. Хазяїн настільки дурний, що навіть не підозрює Чичикова в шахрайстві. Більше того, він погоджується передати “мертві душі” “нецікаво”, що сильно радує гостя, що “піднятий вдячністю” відразу наговорює йому масу подяк.

Поміщик миттєво забуває про своє сум’яття, заколисаний серцевими виливами Чичикова. Йому, по великому рахунку, зовсім нецікаво, навіщо гостеві знадобилися “мертві душі”. Він задоволений собою, тим, що міг зробити послугу приємній людині: “Обоє приятеля довго жали один одному руку й довго дивилися мовчачи один іншому в очі, у яких видні були сльози, що навернулися,”. Успішно завершивши вигідну угоду, Чичиков поспішає покинути будинок гостинного хазяїна. Однак аферист не забуває обласкати на прощання дітей Манилова й зробити комплімент дружині.

Манилов же, провівши гостюючи, не змінює своїм звичкам і усамітнюється в кімнаті. Незабаром він мріє про те, як государ подарує їх із Чичиковим генералами, “і далі, нарешті, бог знає що таке, чого вже він і сам ніяк не міг розібрати”. Безумовно, несподіване речення гостюючи схвилювало безтурботне життя Манилова. Він навіть намагається в якийсь момент розгадати секрет Чичикова.

Однак незабаром забуває про свій намір, оскільки занадто ледачий і легкомисленен для цього. Його думки швидко перескакують на більше звичні й навіть приємні речі – майбутня вечеря. Так хто ж насправді виступає в поемі Гоголя в якості “мертвих душ”? Напевно це не ті селяни, яких успішно купує Чичиков, а ті люди, які самі продають померлих людей. Безумовно, до цієї катеГореї можна віднести й Манилова.

І все тих поміщиків, які, не замислюючись, позбуваються від числившихся тільки на папері кріпаків. Кожний з головних героїв-поміщиків уже несе у своїй душі якийсь омертвілий початок. І кожний з них по-своєму спотворює людську природу.

Манилов пішло й нерозумно сентиментальне, Ноздрев є самодуром, наклепником і брехуном, Собакевич – хитрий, що вміє робити різні штуки ведмідь, Коробочка – боягузлива баба. Однак найбільшого духовного розкладання домігся Плюшкин, у якого спостерігається повний розпад особистості. Омертвляння характерно для цього поміщика, що ніколи був щасливим сім’янином і дбайливим хазяїном.

У цьому творі Гоголь безстрашно протиставляє два исключающих друзів друга тлумачення терміна “мертві душі”. З одного боку, це звичне в канцелярському жаргоні явище, як подушна подать, з іншого боку, вираження, що має якийсь лиховісний зміст для звичайних людей






Роль поезії в житті людини.
Спілкування Чичикова з Маниловим (Аналіз епізоду 2 глави першого тому поеми М. В. Гоголя “Мертві душі”)