Гоголь. Мертві душі

Поема Н. В. Гоголя “Мертві душі” – добуток не тільки про сьогодення й майбутнє Росії часів Гоголя, а про долю Росії взагалі, про її місце у світі, хоча на перший погляд може здатися, що це лише оповідання про пригоди спритного авантюриста Чичикова. Поема побудована як історія пригод героя-ділка, що ськуповує мертві душі.

Але з оповідання про подорож Чічіков по неосяжних просторах великої країни виростає картина російського життя у всьому її різноманітті. Читач мимовалі задається питанням: “А що ж далі? Яка доля цієї країни?” Письменник не дає прямої відповіді на це питання. Чичиков, подорожуючи, ськуповує мертві душі. Він здійснює сваю “негоцію” і найменше звертає увагу на те, що він бачить по сторонах. Він не замислюється над долями людей, яких він зустрічає. Єдине, що представляє для нього інтерес, – і це як би вигідніше ськупити в поміщиків його товар, що цікавить, або ж як би вани могли бути йому корисні в здійсненні його афери.

Спостереження робить автор. Саме він здійснює вибір героїв поеми. Стварена ним картина російського життя досить повнО. Ми бачимо

перед собою представників різних станів. У першу чергу, це поміщики й чиновники, що становили в той час головну опору влади. Це не столичне дварянства, не аристократія, а провінційні поміщики середньої руки й губернських чиновників. І це не випадкова. Гоголь прагнув зобразити життя всієї Росії. Всю країну герой проїхати не міг, та й нічого було. Досить показати життя одного міста, типоваго для всієї Росії того часу. Для цієї мети провінційне губернське місто, що перебуває між Петербургом і Моськваю, підходило як не можна краще. І те життя, що з’являється перед нами зі сторінок цього добутку, зовсім безрадісні й виродлива. У сьогоденні ми бачимо повністю, що розклалося морально чиновництва, погрязшее в хабарах і пияцтві, поміщиків, що не вміють і не бажаючих керувати сваїми маєтками, що не бачать шляхів подальшого розвитку, та й що не задаються таким питанням. Із всіх типів поміщиків, стварених Гоголем, немає жодного, за яким можна було б побачити майбутнє.

Так, Манилов дурний, слащав, неосвічений, віддається сваєї буйної фантазії, повністю відірваний від дійсності, маєтком не займається, життя не знає. Все його керування маєтком звелося до того, що він пофарбував альтанку в блакитний колір і займається вигадкою “прожектів” про ті часи, коли він побудує міст і буде вести торгівлю з Моськваю. Поки він мріє, господарства в нього поступова розвалюється, мужики мруть і біжать. Це видно з того, ськільки в нього “мертвих душ”. Ноздрев – тип марнотрата, відважного й лихого гуляки, не в перший раз появляющийся в нашій літературі, але без того романтичного ореола, що був властивий подібним до образів у попередній літературі. Він брехун, хвалько, п’яниця, абсолютно безпринципна людина, “мав страстишку напаськудити ближньому”. Гоголь називає його “історичною людиною”, “людиною на всі руки”. Його улюблене заняття.- гра в карти так полювання. Собак у його будинку багато, і він серед собак – “совершеннейший батько серед сімейства”, тому що псарня – єдине місце, що втримується в порядку, на відміну від його господарства. Коробочка – дрібна поміщиця, на відміну від Манилова й Ноздрева добре знаюча, що відбувається в її господарстві. Вана вся поглинена одержанням вигоди, нехай навіть дріб’язковаї. Коробочка позбавлена духовності, вана приземленО. Спрага наживи – от її суть. Чичиков називає її ” дубинноголовай “.

Плюшкин і ськнара, у душі якого давно вже вмерли всі людські почуття. Це “діра на людстві”, як характеризує його автор. Ськнарість прийняла в нього виродливі форми. Він втратив усякий людський вигляд, тому Чичиков, зустрівшись із цим багатим поміщиком, і не може відразу зрозуміти, хто перед ним, чи ключниця, мужик або бабО. У цьому ряді, здавалося б, є один образ, що міг би виявляти собою образ майбутнього Росії. Це Собакевич. Міцний хазяїн, він добре знає, що хазяїном життя стає капітал, він знає, як треба господарювати. Він ськупий і діловий, “кулак”, як його називає Чичиков. У селі все в нього міцно зроблено, немов на століття.

Однак і за ним, на думку автора, немає майбутнього, тому що він також позбавлений духовності, “душі”. Якщо помісне дварянства як сила, здатна визначати шляхи розвитку країни, неспроможно, те, може бути, чиновництва, бюрократія здатна на це? Адже саме в це вірив юний Гоголь, відправляючись у Петербург, щоб на чиновницькому поприщі послужити Батьківщині. Але в поемі досить докладно описане чиновництва, і тепер автор уже зовсім не харчує таких райдужних надій. Це люди, погрязшие в хабарах, у гріхах, що сприймають сваю службу як джерело чинів і доходів. Вани люблять пожити за рахунок “сум ніжно улюбленого ними батьківщини”. Цим письменник хотів ськазати, що вся бюрократична система країни вже давно прогнила, і тому ми бачимо масу прикладів у поемі. Це сьогодення Росії, а не її майбутнє.

Уважалося, що Гоголь хотів бачити в Чичикове майбутнє країни. Але чи не так це? Так, Чичиков зовсім не схожий на інших героїв поеми. Він діяльний, на відміну від інших. Доля не дала йому нічого при народженні, він усього в житті повинен був домагатися сам. Це людина, у якого немає нічого святого. Гроші – от бог, якому він служить беззавітно. У цьому безпринципному авантюристі многим бачиться образ майбутнього капіталіста-підприємця, та й сам автор називає сваго героя “підприємцем”. Але якщо вдуматися й придивитися ближче, те стає ясно, що ділок-підприємець Чичиков належить сьогоденню, а не майбутньому Росії. Він все життя прагнув розбагатіти за допомогою нечесних махінацій. Вся його діяльність звадилася до обману.

Він нічого не стварював і не робив. Він просто спритний і по-сваєму не дурний, у всім іншому він такий же, як і інші. Гоголь не виділяє сваго героя із загальної юрби. У нього немає ні однієї індивідуальної риси, він не висловлює оригінальних думок і почуттів, він уміє бути приємним усім, тому що сам – і втілення безликості. За цим героєм немає сили, яка б могла визначити шляхи розвитку країни. Та й мріє Чичиков про те, щоб розбагатіти, купити маєток, завести будинок, женитися, тобто жити, як усе. У ході його думок також немає розвитку. За Чичиковым немає майбутнього.

Так у чому ж бачить автор майбутнє Росії? Єдина відповідь – і в російському народі. Відповідь цей зрозуміти досить важко, тому що Гоголь зобразив народ забитим, неосвіченим, питущим. Більшість рустів ських мужиків, що зустрічаються Чичиковым, – темні, “дикі” люди. Однак є серед них і такі, як померлі селяни Собакевича – мастеровые, тверезі, розумні, талановиті, теперішні російські богатирі, носії великого духу російського народу.

Але такі випадки були рідкі на Русі, російський народ був забитий, і в настоящем вани є ськоріше виключенням, чим правилом. Однак уже саме те, що такі мужики є, дозваляє говарити про невичерпну силу російського народу. Це великий народ. Гоголь говарить і про влучність російського слова. Якщо вже російський народ кому дасть прізвисько, то вано стає невіддільно від людини, тому що влучне російське слова “б’є не в брову, а в око”. Народ, із хранивший здатність до гумору, до жарту, – це народ, за яким майбутнє. Тому Гоголь вірить у фіналі, що Русь – це птах-трійка, що несеться в невідому далечінь. “Куди несешся ти? Дай відповідь. Не дає відповіді…” І автор не може дати відповідь, але всім сваїм добутком він затверджує, що іншого шляху, чим шляхи до величі й слави, у російського народу немає.






Тема та ідея вірша гімн красі.
Гоголь. Мертві душі