Маклена Граса Куліш Микола
Маклена Граса
Дія перша
І
1
Вдосвіта Анеля будила матір – неголосно, схвильовано: – Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!
Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха?
Анеля. Ні-ні! Тато снить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом… До десятої години треба… Ой, мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!
Мати. Ти ще не лягала спати?
Анеля. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку
Мати. Пан Владек?
Анеля. Пан Владек!
Мати. Зарембський? Наш хазяїн?
Анеля. Яй сама зразу не повірила, поки він не став навколішки… ось так… (Стала на коліна, цілує матері руку). “Анелю, – говорить, – Анелю!.. Будь мені за дружину…”
Мати (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді… Адже це сон… Авжеж, сон!.. (Лягає). Матінко Божа, – сон!..
Анеля (цілує матір). Мамо!..
Мати. Со-он!..
Анеля. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу.
Мати. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.
Анеля. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. “Варшавські панянки, – каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, – каже, – панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..”
Мати. Так і сказав?
Анеля. Точнісінько.
Мати. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк…
Анеля. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані – страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме.
І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене…
Мати. Стривай, Анелько, стривай… (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон… Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. “Коли б мені, – казав, – дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером ” Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки – неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі… (Поцілувала Анелю). Побалакаю… Може, навіть завтра… Завтра свято…
Анеля. Мамо! Треба сьогодні!
Мати. Сьогодні – не знаю… Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?
Десь кашляють.
Тсс… Здається, вже встав… Ні, не можна сьогодні.
Анеля. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що по говорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої… татової відповіді… Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш…
Мати. Ой, Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..
2
З підвалу вилізла Маклена. Крикнула вниз, у віконце:
– Христинко, вставай! Поки рано – на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти трісочки, я – кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив’язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам’ятаєш – мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть…
(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).
Та понесіть туди, туди,
Туди, куди я думаю…
(До Христинки вниз). Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі я тобі розкажу щось цікаве – прецікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай! 3
Анелин батько з ганку:
– Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ганком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.
Маклена. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона – пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить – сидить над нами, на ганку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?
Зброжек. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда – прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?
Маклена. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.
Зброжек. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи – чуєш, ніколи – не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти…
Маклена (наїжилася). Знаю. І малят вони зовсім не приносять… (Пошепки). Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!
Зброжек. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти! Вона вмить схопиться.
Маклена (раптом нервово, з хворобливою злістю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! їй же богу, поб’ю! Поб’ю, поб’ю!
Зброжек. Ну от… Вона тому й не встає. Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це – як дорікав мені за комірне твій батько. “Знущання”, “здирство”, еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклі ноги, вийшов з підвалу). Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень! Га?
4
Граса (глухо). Добридень!
Зброжек. Я дочку уму – розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, – хіба ж це не тиранство, кажу?
Граса (до Маклени). Навіщо ти її будиш?
Маклена. Вона сама просила…
Граса. Навіщо?
Маклена. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала… Ми з нею разом надумали раненько на кана… на базар…
Граса (перебив). Іди додому!
Маклена. …Поки інші не розхапали…
Граса. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла в підвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.
Зброжек. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ганочку, я – ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мій ганок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а що найлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові…
Граса. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, – і доможемося!
Зброжек. Яка ж вимога?
Граса. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.
Зброжек. Я вже вище на цілий поверх.
Граса. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)