Людина у творах постмодернізму
Особистість у постмодерністських творах певною мірою маргінальна істота. Вона перебуває неначе на перехресті різних просторів, епох; не знає куди йти, у що вірити, де знайти притулок. Вона – продукт кризи буття, і ця кризовість позначається на її внутрішньому стані, моральному здоров’ї. Як правило, герої творів постмодерну – люди з хворобливою психікою. Емоційно вразливі, вони надзвичайно гостро відчувають усе, що відбувається довкола. їхня хвороба особлива. Вони хворі на свій час, на свою епоху. їм важко знайти сенс свого існування
Твори постмодернізму підкреслено зорієнтовані на епатаж, створення незвичайного враження. Це ще один вияв гри з читачем, про яку вже йшлося вище. Формування читацької зацікавленості твором, готовності до неодноразового звернення до тексту змушує
Однак постмодернізму попри масовість притаманна й певна орієнтація на культурного читача. Змальовуючи людину, що постала на уламках епох і різних культурних прошарків, митці прагнуть оживити в ній минулий духовний досвід. Щоб “спрацювали” всі ті алюзії, ремінісценції, асоціації, цитати, на які так багаті постмодерні твори, потрібно, щоб людина мала ще й певний культурний багаж. Художники прагнуть повернути пересічну особистість до самої себе через минуле, оновити її духовно через дотик до культурних надбань (нехай навіть їх уламків), змусити по-іншому подивитися на себе і світ з позиції цього культурного досвіду.
Концепція людини у творах постмодернізму відзначається певною мірою скептицизмом та іронією. Герой постмодернізму ні у що не вірить, він сповнений зневірою й безнадією щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неспроможність колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його справжньому, неприхованому вигляді. І вижити в цьому вражаюче оголеному, жахливому світі людині дає сили тільки іронія, що убезпечує від остаточного занепаду духу, втрати здорового глузду. Завдяки іронії, що бере початок ще в романтизмі, автори постмодернізму змальовують людину та світ з певної дистанції, зображають жахливе в^іронічному ракурсі, а отже, й підносяться над ним, здобувши певну моральну перемогу над жахами та абсурдом буття.
Іронія, крім того, надає ще й особливу свободу і героєві, і авторові у творах постмодернізму. Іронічний погляд – завжди погляд людини внутрішньо вільної, яка хоча й не може вийти за межі замкненого кола, але піднестися над ним, безумовно, має змогу. Це піднесення духовне, у думках та почуттях. Поєднання естетичної гри з іронією створює умови для оцінки людини й світу різнобічно – і серйозно, і не дуже, тобто багатогранно. Водночас це дає можливість посміятися (хоча часом і крізь сльози) над тим, що взагалі не дає підстав для сміху. А сміх – завжди певний засіб духовного оздоровлення. “Іронія, метамовна гра, висловлювання в квадраті, – зазначає У. Еко. – Тому, якщо в системі авангардизму для того, хто не розуміє гри, єдиний вихід – відмовитися від гри, то тут, в системі постмодернізму, можна брати участь у грі, навіть не розуміючи й сприймаючи її цілком серйозно. У цьому відмінна властивість (але і підступність) іронічної творчості. Хтось завжди сприйме іронічний дискурс як серйозний”.
Спробуємо зіставити героїв постмодернізму з героями попередніх літературних напрямів. Герой-романтик не сприймає навколишню реальність, він тікає від неї у світ мрій та ідеалів або одухотворює, перетворює її силою думки й фантазії. Герой реалістичних творів змушений жити у тих суспільних умовах, у яких він опинився, і діяти відповідно до певних соціальних законів. Герой модернізму й авангардизму, не сприймаючи довкілля, вибудовує у своїй уяві новий світ, де він тільки й може здобути волю і житии справжнім, тобто духовним, життям. А героєві постмодернізму і жити за тих умов, у яких він опинився, неможливо, і тікати нікуди, бо він уже ні у що не вірить, і будувати не здатний, бо втратив усі орієнтири й смисл існування. Тому, умовно кажучи, становище героя постмодернізму набагато гірше, ніж у його попередників. Єдине, що може допомогти йому подолати цю замкненість часу й простору, – це іронія і гра, які дають можливість не тільки піднестися над собою і обставинами, а й здобути ту міру свободи, без-якої особистість вже перестає бути особистістю. Іронічна гра – можливість поглянути на себе й світ ззовні та зсередини одночасно, шлях до розкріпачення духу, скутого суворими умовами й догмами.
Оскільки художній світ у постмодерних творах постає у вигляді хаосу, то й людина нерідко виконує роль маріонетки у руках невідомих для неї сил, залежної від реальних та ірреальних стихій. І коли у людини вже немає жодного засобу впоратися з усіма небезпеками світу, які не тільки відчутні, а ще й нагнітаються штучно, у неї лишається один-єдиний засіб – іронічно поставитися до себе й свого буття, спародіювати власні жахи і своє безсилля. І в такий спосіб здобути внутрішню перемогу над хаосом і абсурдом. Звісно, перемогою це назвати можна тільки умовно, але на тлі суцільного занепаду, вмирання життя це перемога. Перемога духу, що іще не загинув остаточно.
Важливу роль у творах постмодернізму відіграє міф. Звернення до міфу не є даниною моді сучасної літератури. Навпаки, це свідчить про традицію, про повернення до забутих первенів буття. Міф дає можливість вивести злободенне на філософський рівень, зробити його значущим для всіх часів і народів. Водночас завдяки міфу є змога бачити індивідуальне в аспекті всезагального. Міф у постмодернізмі слугує з’єднанню часів, епох, друзок реальності. Він стає засобом повернення людській свідомості минулого, вічного. Через міф, що за самою своєю природою є, за висловом М. Бахт-іна, “найбільш доступною формою спілкування”, постмодерністи спілкуються із “широким загалом”. Міф спонукає мислити, оцінювати своє буття в контексті вічності, але він і повчає. Багатозначна природа міфу якнайкраще відповідає сутності постмодернізму, котрий відтворює людину і світ поліфонічно, у всій їхній складності та суперечності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)