Любов до рідної землі у творах В. Стуса
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
Упасти зерням в рідній борозні.
В. Стус
Усе на світі починається з любові. І кожний день, який зустрічаю я зі сходом сонця, доводить мені істинність цих слів. Визираю у віконце – і бачу синє безкрайнє небо, що обіймає моє місто, сонечко, яке зігріває усіх його мешканців своїм ніжним та ласкавим поглядом, пташок, що виспівують свою пісню, і тільки мертвий не тішиться нею. Яка гармонія! Яка краса! Так і хочеться заспівати пісню, що йтиме до самого неба. Неба вічного й безкінечного, як сам Всесвіт, що
Один із таких талановитих співців народився на Вінниччині в селянській родині напередодні великого свята – Різдва. Бог благословив Україну появою талановитого поета Василя Стуса. Свій поетичний дар митець присвятив рідній землі й не втратив жодної можливості освідчитися їй у почуттях, таких щирих, світлих і водночас суперечливих. І це не дивно, адже своїми друзями й учителями Василь Стус вважав Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку. Улюблених
Так хочеться пожити хоч годинку,
Коли моя розвіється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Україна поетом безмежно кохана, така далека і така жадана, така близька й така недосяжна. Лише вона ще тримає його на цім світі, бо живе у пам’яті, спогадах, являється уві сні із чебрецем, руто-м’ятою і кропивою. І це теж не випадково, адже рідна земля для митця – то багатостраждальна мати, що безсонними ночами молитися Господові за свого сина, чекає на його повернення. То дружина – вірна подруга, ангел-охоронець. То врешті-решт сестра, яка дарує братові ніжну і щиру любов. Отже, все найдорожче, що тільки може бути у людини в житті, асоціюється у поета з рідною землею. То ж як не любити її синіх, як льон, тіолів, урочистої течії Дніпра, її вишневих садків, солов’їних співів? Тільки вона може врятувати й воскресити душу.
Показовою щодо цього є поезія “О земле втрачена, Явися.,,”. Ліричний герой звертається до втраченої рідної землі з проханням явитися хоча б у сні, приспати лихо, повернути в ті дні, коли він міг спостерігати дивовижну картину:
Сонця хлюпочуться в озерах,
Спадають гуси до води…
Проте слідів уже не відшукати – вони розтанули “в далеких пожиттєвих ерах”. З яким сумом і невимовним болем запитує ліричний герой:
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Але відповідь, на жаль, невтішна: “забуті радощі, жалі”.
Завершується поезія оптимістично, і в цьому вся сутність Стусової поезії. Бажання жити, жити одним життям з Вітчизною виявляється сильнішим за все:
О земле втрачена, явися…
І душу порятуй мені.
Та є у Стуса й інша Україна: “зрадлива, зраджена Вітчизна”, “нестерпна рідна чужина”, “храм, зазналий скверни”, “царство німоти”, “країна мертвих”. Проте виникають такі образи не від нелюбові чи байдужості, а навпаки, від любові, великого бажання бачити свою рідну землю вільною, незалежною та щасливою.
Сьогодні від кожного з нас залежить, чи буде вона такою. Чи проросте оте зерно любові, що посіяв у рідній борозні поет? Чи не перетворяться слова любові до рідної землі на звичайну банальність? Сподіваюся, що ми, нове покоління українців, не тільки промовимо своє вагоме слово, а й учинками доводитимемо свою любов до Батьківщини.
І тоді рідна неня всміхнеться,
Безталання залишить позаду.
Кожен син і дочка схаменеться
Й родовід свій прадавній не зрадить.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)