Література як один з найважливіших виявів людської культури
Література як один з найважливіших виявів людської культури існує не просто у вигляді окремих літературно-художніх творів, а як форма суспільної свідомості, явище соціально-історичного характеру. У процесі історичного розвитку в соціально-економічному, політичному та культурному житті суспільства відбуваються зміни, що зумовлюють і різноманітні зміни в літературі: оновлюються як принципи відображення життя письменниками, світоглядні та ідеологічні постулати, теми творів та характери їхніх героїв, так і погляди на роль письменника і літератури,
Історико-літературний процес прийнято ділити на окремі літературні періоди, кожен з яких ще називають літературною добою, або епохою. їх відокремлюють один від одного якісь особливо видатні літературні або історичні явища чи події. Наприклад, епоху античності від доби Середньовіччя відділяє в європейській літературі падіння Західно-Римської імперії, що сталося 476 р. від Різдва Христового,
Літературний процес певного історичного періоду має своє втілення у стилі доби, а свою творчу конкретизацію – у літературних напрямах. Саме їхній новаторський характер, оновлений зміст чи форма або одне й друге разом визначають обличчя, якісний зміст конкретної літературної доби. Таких стилів і напрямів у певній добі історичного розвитку літератури може бути кілька. Скажімо, доба Просвітництва увібрала в себе чотири стилі доби і напрями, що сформувалися навколо них: просвітительський класицизм, просвітительський реалізм, сентименталізм та рококо. На відміну від поняття стиль доби у літературознавстві має вжиток як більш загальне, універсальне поняття стилю (наприклад, стиль реалізму), так і вузьке розуміння стилю як художньої своєрідності того чи іншого автора (наприклад, стиль Шекспіра, стиль Пушкіна, стиль Шевченка).
Ідейно-естетичну спільність письменників, що групуються навколо одного провідного стилю (виявляючи разом з тим і конкретно-індивідуальні стильові особливості в своїй творчості), називають літературним напрямом. Представники одного напряму характеризуються близькістю світоглядних позицій, естетичних принципів, закладених в ідейно-філософській основі та естетичній платформі, перед ними стоять однакові ідеологічні та культурні завдання, вони близькі один до одного художніми засобами, мовними особливостями і користуються тими самими правилами зображення й оцінки персонажів та принципами змалювання дійсності взагалі. Наприклад, світоглядною основою класицизму, який багато дослідників літератури вважають першим цілісно оформленим літературним напрямом, є раціоналістична філософія Декарта та ідея служіння державі й королю. Власне ж художня система цього напряму грунтується на міфологічних темах та мотивах, запозичених з творів античних авторів. Міфологічний матеріал класицисти поєднують з провідною ідеєю патріотичного, готового на самопожертву, служіння батьківщині, з конфліктом між почуттями та обов’язком, бажаннями і моральними нормами, тобто з моральними конфліктами. Таке трактування матеріалу в зв’язку із актуальними завданнями підносило художній твір над рівнем часу, надавало йому загальнолюдської вартості.
Літературний напрям є конкретною формою розвитку літератури, зміни її пріоритетів та художньо-естетичних цінностей. Разом з тим слід відзначити, що ці зміни ніколи не бувають абсолютними. Кожна нова літературна епоха грунтується на досягненнях попередніх періодів. Так, У XVІІІ ст. на базі класицизму сформувався новий літературний напрям – просвітницький класицизм. Яскравим його зразком є більша частина творчого доробку Вольтера. У Німеччині просвітницький класицизм завдяки Гете і Шіллерові набув неповторної самобутності та був названий через те “веймарським” класицизмом (відповідно до назви міста, де проживали ці письменники). Особливо важливе місце в літературі XVІІІ ст. займає просвітницький реалізм (творчість Дж. Свіфта, Д. Дефо, Г. Фіддінгатаін.). У другій половини століття він змінюється на сентименталізм, що певною мірою став базою для виникнення романтизму. XІX ст. породило численні течії цього літературного напряму, але поступово романтизм змінюється на реалізм нового типу (його досі нерідко називають критичним, хоча більш точним є визначення “соціально-аналітичний” реалізм). На межі ХІХ-ХХ ст. літературний процес збагачується численними течіями модернізму – напряму, який впродовж XX ст. залишався багато в чому визначальним для розвитку літератури.
Для характеристики явищ, що певним чином відрізняються у межах літературного напряму, літературознавці послуговуються терміном “літературна течія”. Так, всередині романтизму виділяють течії елегійно-споглядального, фольклорно-історичного, громадсько-політичного романтизму. Найменшими складовими частинами літературного процесу в цілому, літературних напрямів і течій зокрема, є літературні школи і групи. Прикладом можуть служити “Озерна школа” англійських романтиків, “гельдейберзькі романтики” у Німеччині, так звана “українська школа” польських романтиків, “празька школа” українських поетів XX ст. тощо.
ВажливоЮ складовою частиною історико-літературного процесу є літературна критика. Своїми витоками вона сягає далекого минулого. Критичні судження про літературу народились одночасно з появою художніх творів. Перші читачі із числа обдарованих життєвим досвідом і були, по суті, першими літературними критиками. Уже в епоху античності літературна критика формується як відносно самостійна гілка творчості. В по-слідуючі століття літературна критика поширює масштаби своєї діяльності, стає впливовою силою на суспільну свідомість (Лессінг в Німеччині, Дідро у Франції і т. д.).
Літературу вирізняють глибокі і різнобічні зв’язки з іншими мистецтвами. Проте вона не стоїть над ними, а разом з ними прагне до всебічного художнього пізнання світу й людини. Єдність художнього процесу по-різному проявляється на різних етапах в історії мистецтва. Так, в епоху Відродження висувається ідеал всесторонньо розвинутої вільної особистості, і цей ідеал знаходить вираження і в літературі (Шекспір, Сервантес, Рабле), і в живопису, і в скульптурі (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Веласкес). Причому в Італії, наприклад, в XІV – XV ст. ст. якраз живопис займає провідне місце в художньому розвитку. Натомість, скажімо, у ХХІІ-ХІХ ст. провідним видом мистецтва є література. Щодо XX ст., то тут важко встановити домінуючу роль якогось одного виду мистецтва.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)