Камінний хрест як символ трагічної долі селянина-бідняка (За новелою В. Стефаника “Камінний хрест”)
“Чую їх біль, усі ті нитки, що рвуться між їх серцем і селом, і мені рвуться, чую їх біль і муку”, – писав Василь Стефаник до Ольги Кобилянської. Мова в цьому листі йшла про нескінченно злу й гірку долю тих, хто в пошуках кращої долі від’їжджав за океан. Еміграція українців з території Західної України наприкінці XIX – на початку XX століття дійсно заслуговує на велику увагу. Та еміграція тих часів аж ніяк не нагадувала еміграцію сучасну, адже в останній чверті XX століття люди емігрували перш за все заради духовної свободи, хоча, звичайно,
Василь Стефаник відгукнувся на трагічні події новелою “Камінний хрест”, яку, до речі, критики вважають однією з найкращих у письменника. Твір було написано по свіжих слідах тогочасних подій, і “Камінний
Іван Дідух був добрим газдою, який показував просто чудеса працьовитості. Його звали Переломаним, бо Івана колись під час роботи протягло вітерцем, і через це чоловік ходив зігнутий. Проте той горб не заважав йому працювати.
Сім’я Дідуха зібралася до Канади: продали все майно, що мали, і запросили ціле село на проводи. Стефаник порівнює Івана з великим каменем, який “стоїть на березі, тяжкий і бездушний”. Той камінь витягла на берег швидка й сильна течія, але камінь “сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків”. Саме такий вигляд мав Іван перед від’їздом. Він дякував людям за те, що вони прийшли до його подвір’я, бо було що згадати старому Дідухові, та і його односельцям теж. Лише просить дружину, щоб не плакала. І страшенна туга оволодівала Іваном усе сильніше. Як же сталося так, що селяни наважилися їхати за океан? Діти навчилися чужому письму й два роки говорили лише про Канаду. Себе Дідух уважає “зробком”, тобто людиною, яка геть виснажена тяжкою працею. “Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами й розвіємоси на старість, як лист по полі”, – каже старий. Він пояснює жінці, що везе її, теж вироблену та стару, “у далеку могилу”.
Немало гірких і навіть відчайдушних слів сказав Іван Дідух, лише попросив не сміятися з нього. Адже старий зробив з каменя хрест, вибив на ньому своє ім’я та ім’я дружини й витяг той хрест на гору, де був клапоть його поля. Таку пам’ять полишив Дідух рідній землі про себе. Старий слізно просить земляків не минати його хреста й хоча б інколи кропити його святою водою. А потім селяни влаштували проводи, але сумне то було гуляння й невеселі танці. Коли треба було вже йти, розлігся розпачливий плач. “Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач”.
Камінний хрест у новелі не є лише пам’яткою, що її залишив по собі старий Іван Дідух. Це в першу чергу символічний образ знедоленого народу-трудівника, який змушений шукати щастя на чужині. Добре відомо, що як би гарно не було в гостях, але вдома набагато краще. Хрест, зроблений з каменю, нагадує про розп’яття Христове, адже на власних натруджених плечах Дідух витяг того хреста на гору, і гірко й боляче було старому. Цей хрест ще нагадує про поховання: недаремно у своїй промові до гостей старий згадував про могилу. І багато про що ще нагадує той камінний хрест. Скільки мало бути в Україні таких хрестів, де вибито імена людей, які вже не повернуться на рідну, але таку негостинну землю.
“Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки”, – писав Василь Стефаник. Ці слова свідчать, наскільки сильно турбувала письменника доля України й українців. І дозволяють читачеві зрозуміти, ким був Василь Стефаник для нашого народу. До Русова – батьківщини славетного нашого прозаїка – з’їжджаються люди не тільки з України, а й з цілого світу. На затишному обійсті Стефаників досі існує криниця, звідки пила воду їхня родина. З того місця можна побачити все село. А вдалині, на крутій горі видно кам’яний хрест – той самий, який дав назву одній з найкращих новел Василя Стефановича Стефаника.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)