Громадянська війна і її відображення у романі “Тихий Дон”

У своєму романі автор розповідає нам, як жили козаки привільно на Доні: працювали на землі, були надійною опорою російським царям, боролися за них і за державу. Сім’ї їх жили своєю працею, у статку й повазі. Веселої, радісної, повну праці й приємних турбот життя козаків перериває революція. І перед людьми встала незнайома досі проблема вибору: чию сторону прийняти, кому вірити – червоним, що обіцяє у всім рівність, але заперечливу віру в Добродії Бога; або білим, тим, кому служили вірою й правдою ще їхні діди й прадіди. Але чи потрібна народу ця революція й війна? Знаючи, які жертви потрібно буде принести, які труднощі перебороти, народ, напевно, відповів би негативно. Мені здається, ніяка революційна необхідність не виправдує всіх жертв, зламаних життів, зруйнованих сімей. І от, як пише Шолохов, “у смертній бійці брат іде на брата, син на батька”.

Навіть Григорій Мелехов, головний герой роману, раніше противившийся кровопролиттю, сам легко вирішує чужу долю. Звичайно, перше вбивство людини глибоко й боляче вражає його, змушує провести чимало безсонних ночей, але війна робить його жорстоким. “Я сам собі страшний став…У душу до мене глянь, а там чорність, як у порожньому колодезе”,- зізнається Григорій. Жорстокими стали всі, навіть жінки. Згадати хоча б сцену, коли Дар’я Мелехова без роздумів убиває Котлярова, уважаючи його вбивцею свого чоловіка Петра. Однак не всі замислюються над тим, заради чого проливається кров, який зміст війни. Невже “на потребу богатим женуть на смерть”? Або ж відстоювати права, загальні для всіх, зміст яких не дуже – те зрозумілий народу. Простий козак може тільки бачити, що війна ця стає безглуздої, адже не можна ж воювати за ті, хто грабує й убиває, насилує жінок і підпалює будинку. А такі випадки були як з боку білих, так і з боку червоних. “Всі вони однакові…всі вони – ярмо на шиї козацтва”, – говорить головний герой

На мій погляд, головну причину трагедії російського народу, що торкнулася буквально кожного в ті часи, Шолохов бачить у драматизмі переходу від старого, століттями укладу, що формувався, до нового ладу життя. Зіштовхуються два мири: усе, що було раніше невід’ємною частиною життя людей, основою їхнього існування, раптово валить, а нове ще потрібно прийняти й звикнути кнему.

Ще не до кінця розгадана таємниця безсмертя великих створінь людського розуму й серця. Як і раніше зачаровано дивиться мир на посмішку Джоконди, як і раніше вабить за собою загадкова “незнайомка”, як і раніше сперечаються критики про те, чи засуджує Шолохов свого Григорія Мелехова або співчуває йому. Не до кінця ще розгадана таємниця великих створінь, але великий подвиг тих, хто зумів побачити й запам’ятати вічне в сучасному, назавжди з’єднавши їх. До таких безсмертних утворів і ставиться роман Шолохова “Піднята цілина” – бойова, жагуча книга про переломний етап в історії нашої батьківщини, про те, як у боротьбі й борошнах з важкими втратами народжується нове. З більшою майстерністю Михайло Олександрович виводить у своєму романі групу...

запеклих ворогів соціалістичної держави – осавула Підлог-Цева, поручика Лятьевского, кулака Островнова, Лапшинова, Бородіна й інших. Це купка злочинних відщепенців, внутрішньо спустошених і приречених на розгром і загибель

Але чи не так прості ці, за задумом Шолохова, приречені, якими намалював він ворогів? Адже в 1937 році він писав: “Ворогів у нас показують плакатно й примітивно”. Так, дійсно, у романі всі набагато трагичнее й глибше. От перед нами встає Половців: “З-під крутого, вовчого складу, що лисіє чола він швидко оглянув кімнату й, усмішливо зщуливши світло-блакитні вічка, що важко блищали із глибоких провалів очниць, поклонився”. Де Половців, там ллється кров, готуються вбивства й диверсії, він натхненник помсти й злочинів. Але при есем цьому Половців – сміливий і розумний ворог. Він безстрашно з’являється в хуторі, знаючи, що за ним по п’ятах випливають працівники державної безпеки, сміло йде на такий крок, як убивство Хопрова. Він добре розбирається в людях, подібних Островнову, знає, як залучити їх на свою сторону. Половцеву не відмовиш у природному розумі, рішучості, готовності загинути за свої ідеали

И тим разючіше дивна легкість, з який він видає наприкінці роману всіх своїх спільників, розуміючи, що однаково буде розстріляний. Шолохова вороги радянської влади цікавлять не тільки як вороги, але і як люди, тому він бачить, що Тит Бородін зовсім не схожий на Островнова або Лапшинова й Лятьевский зовсім іншого складу, ніж Половців

Яків Лукич Островнов по природі своєї розумний людин, що любить і вміє трудитися. Його пояснення Давидову, як господарювати, не можуть не підкупити, тому що за ними вгадується й справді тямуща людина. Гублять Якова Лукича прагнення до багатства й боягузтво. Автор показує, як поступово вироджується його герой: від убивства Хопрова він прийшов до найстрашнішого й підлого злочину – убивству своєї матері. І як тільки закінчується цей страшний шлях виродження, Шолохов відразу ж і розстається зі своїм персонажем, що вичерпав у собі залишки людського, що було закладено в ньому від природи. Такий же й кінець Половцева.

Здавалося б, абсолютно зрозуміле образ Тимофія Рваного, співучасника вбивства Микити Хопрова, випадного засланця, покушавшегося на життя секретаря парторганізації. Але от автор описує його мертвим: “Він і мертвий був гарний, цей жіночий мазун і улюбленець, на не торкнутий засмагою, чиста й біле чоло впало темне пасмо волось… І легка тінь посмішки заховалася у квітучих губах, усього лише кілька днів назад так що жадібно цілували Лушку”. Чого більше в цих словах: торжества побачивши поваленого ворога або жалості побачивши до пори обірваного життя? Скоріше – жалості. Так можна говорити тільки про жертву. Тимофій і був жертвою тих сил, що ввергнули його в боротьбу з народом, із самим життям

Гуманізм письменника-комуніста зобов’язує Шолохова до кінця вірити в гарне в людині, змушуючи ненавидіти не людей, а ті сили, які їх калічили. І тільки тоді ставала беззастережної ненависть автора, коли особиста злість і жорстокість персонажа остаточно губили в ньому все людське, коли розпад особистості завершувався, досягав своєї межі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...