Готуйте шлях великий силі божій, шляхи рівняйте духові його!
Відкинувши релігійну оболонку її пророкувань, матимемо цілком конкретні поняття: необхідно готувати путь великій силі народу, що підніметься і в праці та добробуті не залежатиме від завойовника. Таким чином, це підготовча робота до визволення, проваджувана в умовах жорстокого поневолення. Навкруги темна ніч – це підкреслено і в авторській ремарці, і в численних закликах Тірци запалювати багаття, яке зогріє й освітить темряву, йдеться про досвітні вогні, вже вдалині запалені “живими людьми”, які й Чоловікові, що страждає за свій Єрусалим,
Тірца “вогнем і холодом свойого слова” загартувала Чоловіка, вона будить людей і натрапляє на старого, який кляне її за те, що вона відбирає спокій у рабів, краде в них сон. Дійсність громадянина протиставляється добровільній покорі раба – раб тільки той, “що самохіть несе ярмо неволі”.
Старий – уособлення “камінного сну байдужого раба”. Таке рабство – найважче і найганебніше. Старий – раб із рабів, пристосувався до неї и цинічно радить Тірці абудіпи його, коли “прийде час визволу”. Відповідь Тірмм “для тебе він ніколи не прийде” –
Досі Тірца переходила від одного до другого, запитувала, и п. і слова жінки, дівчини, підлітка, чоловіка відповідала закликами. Зустріч з старим викликає розмову про добровільне ярмо. Це в думках Тірци асоціюється з ще тяжчим ярмом пророка Єремії. Звідси – логічний перехід до його пісень, які на склеєній з поламаних скіпок арфі виконує недолугий співець.
Спів Єремії, його пекучі сльози над недолею рідного краю живуть у пам’яті співців. Та Єремія не поніс свого співу завойовникам:
…як його в залізному ярмі виводили в полон з Єрусалиму, він об зруйнований жертовник вдарив сю арфу й кинув строщену додолу.
Оцінюючи епізод зі склеєною арфою Єремії, дослідники здебільшого не звертають уваги на наведені вище рядки, що свідчать про принциповість пророка, який відмовився співати перед завойовниками, власне вчинив так, як пізніше й за інших обставин вчинить Антей в “Оргії”. Леся Українка віддає належне щирості пісень Єремії й мужності його вчинку з арфою. Текст драматичної поеми “На руїнах” не дає підстав твердити про негативне ставлення поетеси до образу пророка Єремії. Власне від вчинку Єремії з своєю арфою і веде початок наступна сцена з співцем, який знайшов потрощений інструмент і начепив на нього іржаві струни.
Отже, співець повинен мати власні пісні, відповідні його часові й новим вимогам. Те, що змушувало в Єремії ридати каміння, зараз може викликати тільки безсилі сльози.
Колись живії, струни тяжко стогнуть під мертвим дотиком тих рабських рук, живі слова, мов вітер в мертвім листі, в плохих устах безсило шелестять.
Нові часи вимагають нових пісень. І коли стара й побита арфа Єремії сьогодні в недолугих руках співця служить лише ганьбі народній, то хай вона спочине на дні ріки, доки
…віднайде тебе рука гідніша
І збудить у тобі не тільки голос,
А й душу вічну…
Позиція Тірци категорична:
Добудь нові слова, новії струїш, або мовчи – могили не співають.
Зважаючи на те, що свою драматичну поему “На руїнах” Леся Українка писала як актуальний твір про тогочасні питання визвольної боротьби українського народу, заслуговують особливої уваги причини, що спонукали Тірцу закинути арфу Єремії.
Ідеалізацією старовини, оспівуванням гетьманського устрою українофільська інтелігенція кінця XІX – початку XX ст. намагалася відвернути увагу широких трудящих мас від визвольної боротьби. Переспівуючи по-своєму шевченківські поезії про козаччину, вона не бачила в творчості Великого Кобзаря революційного заклику. Українофільська інтелігенція ігнорувала той факт, що Шевченко звертався до минулого для того, щоб історичним прикладом підкреслити потребу боротися з сучасним йому поміщицько-кріпосницьким ладом. Так і Леся Українка, нагадуючи нащадкам про героїзм предків, закликала жити не минулим, а сучасним.
Епізод з потопленою арфою у драматичній поемі “На руїнах” розпалює пристрасті ворогуючих між собою іудейських пророків. Міжплемінні чвари, національний розбрат між поневоленими народами огидні Тірці. Вона не стає ні на бік іудейських співців, ні на бік самарян. Одні хочуть залучити Тірцу до себе й вивести на гору Гарізім, інші – до Єрусалиму, використавши її талант. Та Тірца іншої думки:
Ні, ніколи я не піду на гору Гарізім. Не йдіть і ви. Забудьмо нашу зваду.
Тірца виступає за єднання народів у боротьбі проти спільного ворога – вавілонських можновладців. Вона добре розуміє, що іудейські співці і самарійські пророки не зможуть очолити боротьбу народу за краще життя, бо вони не є виразниками його прагнень, і переможний наступ народних мас неминуче відкине їх на смітник історії.
Поетеса розуміла, що ні галицькі “пророки” й “вожді”, ні наддніпрянські “батьки народні” з усіляких націоналістичних партій не мають нічого спільного з соціальними й національними прагненнями українського народу. Революцію здійснять не “визнані” нероби-левіти або пророки, а рядові бійці –
…Он ті, малії, он ті, що в курінях та при багаттях удосвіта працюють неоспало.
І тут Леся Українка була однодумцем Франка, який серед тодішніх українських буржуазних політиків, серед їх лідерів не бачив народних вождів.
Леся Українка у “Вавілонському полоні”, а особливо в драматичній поемі “На руїнах” виступає як послідовниця полум’яної музи Шевченка, його впевненості в кращій долі свого народу.
Пророцтво Тірци про майбутнє піт’-і’-міи перекликається з мужнім шевченківським “Оживуть степи, озера”. В її пророцтві ми бачимо погляд Лесі Українки на завтрашній день українського народу:
І встане люд, мов хвилі серед моря,
І божий дух ті хвилі оживить.
І зацвіте Сіон весняним крилом,
І знов ПОЛЛЄТЬСЯ молоком і медом
Земля обітована, ся земля,
Де ми тепер блукаєм, мов вигнанці,
Мов стадо згублене на роздоріжжі.
Ці рядки прямо перекликаються з відомими словами Шевченка в поезії “Стоїть в селі Суботові”:
Встане Україна,
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..
У словах Тірци – згадка про славне минуле батьків, які здобули вільну землю “своєю крів’ю й потом”, вона бачить ясний день свободи і братерства колись гноблених народів:
Пройдуть роки, з полону бранець верне,
Знов оживе тоді сіонська пісня,
Високий підмурівок одгукнеться
Ще голосніш на співи відродження,
Ніж ся руїна смутная лунала
Від погребових плачів Єремії.
І бранець руку братові подасть,
І підуть поруч будувати мури
На тім гучнім, високім підмурівку.
Це місце в чернетці має ще такі рядки, в яких поетеса змальовує радість відродження:
Пройдуть роки, з полону бранець верне, повернеться на рідну пожарину пролить сльозу на батьківському гробі, але на гробі знайде він колиску заквітчану – він покладе туди свою дитину і замість ридання веселий спів здійметься на могилі…
У новій Україні настане новий лад, та “влада світла”, про яку поетеса мріяла на світанку своєї літературної діяльності:
Душа моя вже бачить ту будову
І знає серце, як її назвати:
В новім Єрусалимі храм новий!
Хоч поетеса сподівається близької революції, та не знає, чи розв’яже ця революція питання національного відродження українського народу. Це й не дивно: багато хто з київських соціал-демократів того часу заперечував потребу самої постановки цього питання. Дехто з них тримався цієї хибної думки “навіть і в умовах революційного піднесення, яке настало в 1911 -1912 роках.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)