Етико-філософський сенс центрального конфлікту краси й моралі за твором О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”
Гений и злодейство – две вещи несовместные…
О. С. Пушкін
На зеркало нема пенять, коли рожа крива.
Приказка
Мистецтво є відображенням життя суспільства, відображенням часу, світогляду певного прошарку в цілому і автора твору особисто. Не треба звертатися до рентгеноскопії, щоб визначити століття, коли було написане те або інше полотно, – достатньо на нього подивитися. Споруди і пейзажі, костюми і пози, зачіски і вираз обличчя можуть багато чого розповісти нам про своє століття, країну, навколишній світ митця. Застигає ціла
Ви скажете: а як же “вічні” твори, які ми сприймаємо як сучасні у всі часи, які стали надбанням усього людства, справжньою скарбницею душі? Це твори, в основі яких вічні істини, вічні людські цінності й закони життя.
Людину завжди вабило питання про співвідношення краси зовнішньої та краси внутрішньої, тобто краси й моралі. Хвилює це питання й Оскара Уайльда, автора твору “Портрет Доріана Грея”. Письменник роздумує: а чи тільки твір є відбитком своєї доби, світогляду, навіть настрою митця,
Дійсно, провінційна, малоосвічена дівчина, актриса маленького театрику Сибілла Вейн, граючи ролі у великих шекспірівських трагедіях, сама здіймалася до тих висот, ставала героїнею і, продовжуючи жити у своїй уяві у вигаданому нею самою світі, була прекрасною, досконалою, привертала погляди й серця навіть суворих, вимогливих критиків. А коли вона, уперше закохавшись, вирішила повернутися до реального життя, бути сама собою, ми побачили звичайну дівчину, навіть посередність. Може, Сибілла ще не встигла до кінця пройнятися високим духом мистецтва, щоб утриматися на тій ноті, щоб зробити свою власну долю цікавою, але кінець її короткого життя став по-шекспірівськи трагічним.
Ще одне питання ставить автор: чи не може витвір (портрет, літературний образ) впливати на сам суб’єкт зображення? Звичайно, тут логічна відповідь “так”, але є два варіанти людської поведінки: людина, яку підняли в очах суспільства, намагається триматися цього рівня і навіть стати кращою, і та, яка вважає, що її зображення є своєрідним захистом, покровителем, дозволяє деякі дурні вчинки…
У сюжеті Оскара Уайльда – фантастичне припущення: намальований на портреті “чарівний принц” Доріан Грей гаряче благає, щоб його обличчя назавжди залишилося таким самим молодим і красивим, як на портреті. І дійсно, його обличчя протягом усього життя залишається незмінним, начебто його роки минули, не залишивши відбитку пережитого і гидотних, підступних вчинків, зате змінюється портрет. Картина – немов матеріалізована душа Доріана Грея: на ній злостлива жорстока посмішка, і розпусні зморшки, і кров на руці вбивці, і навіть лицемірний вираз обличчя, коли Доріан хоче окремим порядним вчинком відкупитися від долі.
Якщо спочатку герой хоче попрохати долю розірвати той чарівний зв’язок між ним та портретом, то потім він радіє, що ніхто не бачить змін, що відбуваються в ньому, що його обличчя, мов маска, ховає його роз’їдену пороком душу. Але, мабуть, є ще щось, окрім поверхового погляду на людину, якісь хвилі, що вказують на її вдачу: тільки брата Сибілли, не знайомого ні з Доріаном особисто, ні з цим прошарком суспільства у цілому, можна ввести в оману юним, чистим обличчям, а давні знайомі Доріана просто відвертаються від нього.
Перший відчує ці зміни автор портрета і прийде до Доріана за роз’ясненнями. “Жахливе обличчя зухвало посміхалося йому з полотна. У виразі цього обличчя було щось, що обурювало душу, сповнюючи її гидотою…” Але кожна людина, на думку автора, ще має змогу повернути краще у собі. “Як не жахливі були зміни, вони не зовсім знищили його чарівну красу. У поріділому волоссі ще блищало золото, губи були, як і раніше, червоні. Осоловілі очі зберегли свою чудову блакить, і не зовсім ще зникли шляхетні риси тонкого носа і стрункої шиї…” Треба тільки дуже хотіти змінити себе – не для зовнішнього погляду, не для того, щоб уникнути потім кари, а щоб очистити душу.
“Молітесь, Доріане, молітесь! Не введи нас у спокусу… Очисти нас від гидоти…” – закликає художник, намагаючись врятувати свій витвір, свій ідеал, втіленням якого став портрет. Автор не випадково “знімає” усі зовнішні знаряддя покарання Доріана, ховає усі докази проти нього, бо людина повинна очистити власну душу сама. Тому й доводить він свого героя до розуміння, якою повинна бути молитва: не “Прости нам гріхи наші”, а “Покарай нас за беззаконія наші”.
Не варто розбивати дзеркало, коли ти не задоволений власним обличчям, – треба змінити обличчя. Портрет настільки зрісся із самим Доріаном, що став його суттю, і, знищуючи його, герой вбиває самого себе. Справжнє обличчя з портрета переходить на Доріана, а портрет, як посмішка долі, як застереження іншим, залишається таким, як його було написано…
Не втрачайте ж, люди, найкращого у собі!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)