Смерть душі фізична смерть самого Доріана Грея

Якщо до твору брати епіграф, то варто було б звернутися до рядків вірша відо­мого поета М. Заболоцького:

Душа обязана трудиться И день и ночь, и день и ночь.

Що таке груд? Це творення. І якщо душа трудиться, то вона себе удосконалює. Всі душевні якості людини знаходять собі застосування. Це і співчуття, і милосер­дя, і доброта, і жалість – одне слово, все те, що ми називаємо духовними ціннос­тями людини. Тобто коли душа трудиться, людина не подумує про зло. А якщо зло бере людину в полон, то відбувається протилежне: душа руйнується і набли­жається фізична смерть того, кому вона належала.

Щоразу думаючи про це^ ми пригадуємо трагічне життя Доріана Грея. Герой вмирає. Коли приходить смерть? Коли Доріан схопив ніж і встромив його в порт­рет? Або раніше, коли він, дивлячись на свій портрет, написаний художником Безілом Холлуордом, промовив: “Якщо би старів цей портрет, а я назавжди зали­шився молодим! За це… за це я віддав би все на світі. Так, нічого не пошкодував би! Душу би віддав за це!”?

Я замислююсь і намагаюсь пригадати, коли вперше Доріан Грей зробив пер­ший крок до межі, за якою вже була для нього пастка, ім’я якої зрада своєї жи­вої душі. Крок за кроком герой втрачає найцінніше – щедрість душі, можливість відповісти щирими почуттями на почуття інших, з ким він близько спілкується, уміння кохати.

Доріан не може не відчувати,

що Безіл Холлуорд відчуває до нього ще більші, ніж звичайні дружні почуття. Доріан кидає в обличчя художнику образливі слова, що тому найдорожчі будь-які речі, тільки не він, Доріан Грей. Крім того, молода людина звинувачує художника в тому, що портрет не змінюватиметься, на відміну від Доріана, нагадуватиме про його незрівнянну молодість, красу. 1 навіщо Безіл наполягав на портреті, а Доріан погодився! “Я заздрю усьому, чия краса безсмерт­на!” – вигукує Грей.

Безіл Холлуорд дарує портрет Доріану, і у того минає напад гніву… Доріан Г’рей дозволив собі бути нечемним з людиною, яка його любила. І це вже мало насторожити його самого. Але він не помітив, як змінився настрій художника.

Коли вперше Доріан побачив, що в його портреті відбулися зміни? Коли він дозволив собі грубо, зухвало, як із нікчемою розмовляти з Сибілою. Але ж він її кохав! Після того як дівчина погано зіграла у спектаклі, Доріан відштовхнув її, крикнувши: “Ви вбили моє кохання!..” Даремно Сибіла благала Доріана не зважа­ти на її провал; адже тільки зараз вона відчула, що по-справжньому можна кохати лише у житті, не на сцені. “Ти мені дорожчий, ніж все мистецтво світу… Я могла зображувати на сцені любов, якої не знала, але не можу робити це тепер, коли кохання спалює мене, наче вогонь.,.” Ні, не чув Доріан, не бажав чути Сибілу – він розчарувався в дівчині, і, коли вона упала біля його ніг, корчилася на підлозі, він дивився на неї зверху з усмішкою зарозумілого презирства на красивих губах.. Ніщо не зворушило його душу.

Повернувшись додому, Доріан мимоволі поглянув на портрет і те, що він по­бачив, неприємно вразило його: у зморшці рота відчувалась жорстокість. Він за­мислився. Власне, відбувається те, про що він тоді, в майстерні Безіла Холлуор – да зажадав: нехай портрет старіє замість нього, нехай на обличчя портрета лягає печатка пристрастей і пороку, а він, Доріан, завжди залишається молодим і при вабливим! Невже здійснилося йо’го бажання? Доріан Грей дізнається, що Сибілм Вейн померла – випила отруту. Це спочатку його вразило, але потім він заспоко ївся: саме життя зробило вибір. Так, для нього, Доріана, відтепер – вічна моло дість, невтолима пристрасть, насолода робити все, що заманеться, – все, все він зазнає. А портрет нестиме тягар його неслави.

У ту саму мить, коли Сибіла прийняла отруту, на портреті з’явились перші зміни. Доріан Грей вирішив, що ніхто не побачить більше його портрет – наві­що бентежити людей, які були поруч з ним? Він розпорядився перенести карти ну (вона вже була покрита покривалом) на верхній поверх, у кімнату, яка віднині зберігатиме його таємницю від сторонніх очей. Цс була незвичайна кімната: в ній він мешкав ше дитиною. Але відтепер кімната була нежилою, Доріан рідко захо­див сюди – йому було якось моторошно, в ньому оселився жах, який був у ньому навіть годі, коли він приймав гостей, коли розважався. Про Доріана казали різне, темні чутки ходили про нього. Він жив собі на втіху, і не було у житті справжнього кохання – він був нещасною людиною, але все його влаштовувало.

Доріану виповнилося тридцять вісім. Він повертався додому від лорда Генрі Що відчував він? Було йому прикро, що на нього ніхто не чекає? Було боляче, що у житті немає тепла, кохання? Ні, про цс він навіть не замислювався: у нього була його краса, молодість, багатство, свобода – все те, про що він колись мріяв А щастя – це химера, як казав лорд Генрі. Доріан Грей побачив, що повз нього пройшов Безіл Холлуорд, і його охопив підсвідомий жах. Художник довго чекам на Доріана. Він мав їхати до Парижа і прийшов перед від’їздом поговорити з До – ріаном. Відчув Безіл, що він вже не вийде з цього будинку? Чи добре знав люди­ну, портрет якої він написав так давно? Чому він, наче метелик на вогонь, душею летів до цієї людини? Безіл вимовляє слова, які матимуть для нього жахливі на­слідки: “А дійсно, чи я вас-знаю? Щоб відповісти на це запитання, я повинен бум побачити вашу душу…”

Доріан погодився показати Безілу свою душу – свій портрет. Звісно, Безіл майже знепритомнів, коли Доріан привів художника у ту кімнату, підійшовши до портрету, зірвав з нього покривало…

Навіщо він вбив Безіла? Що це було – помста? А може, Доріан добивав свою душу? Так, вона вже була майже мертвою. Але на Доріана чекало ще одне випро­бування: був живий Джеймс Вейн, брат Сибіли, який поклявся помститися їм смерть своєї сестри. І коли виявилося, що випадковим пострілом вбили Джеймсм на полюванні, Доріан вимовляє: “Врятований!” Але ще раніше, не знаючи кого вбито, Доріан Грей каже другові лорду Генрі: “Це дурна передвістка, Гаррі, дуже дурна!” Чи врятовано Доріана, чи на нього чекає ще випробування? Ще Доріану доведеться вислухати сповідь лорда Генрі. Цинік Гаррі озвучить те, про що думам Доріан і що ненавидів він, тому що втрачав спокій від таких думок. Доріан ви­слухав лорда Генрі і тихо вимовив: “Так, життя моє було чудове, але так жити >і вже більше не хочу…”

Доріан Грей повернувся додому. Туга стискала його серце. Раптом він пригадам свою юність – вона так багато обіцяла ііому. Навіщо він тоді благав небеса дарува­ти йому вічну молодість, тоді як його портрет ніс тягар його днів? Тоді він згубим своє життя, свою душу віддав на заклання. І згадав Доріан Грей всіх, хто був з ним поруч і хто пішов з життя, і в цьому винен тільки він, бо без душі людина мертмп

Доріан вирішив вбити минуле заради власного життя. І він, схопивши ніж. устромив його в портрет…

З того самого часу, коли Доріан Грей зажадав вічної молодості і портрет почим змінюватися, душа покинула людину. Доріан Грей був готовий для скоєння зло­чинів. Останній його злочин спрямований проти самого себе, а точніше – проти його зображення на портреті, яке було жахливе, мерзенне.



Твір про митька і сергія.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Смерть душі фізична смерть самого Доріана Грея