“Еней був парубок моторний…” (за поемою Івана Котляревського “Енеїда”)



Появу поеми Івана Котляревського “Енеїда” вважають початком нової української літератури, до творців якої належать такі видатні митці, як Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш, що також писали живою українською мовою. “Енеїда” стала першим друкованим твором нової української літератури, представивши до того ж досить рідкісний жанр – пародію, а точніше – травестію, за законами якого письменник мав дотримуватися запозиченого сюжету та творити свої образи на його основі. Вперше її було видано ще 1798 року, але пізніше автор переробляв поему аж до 20-х років ХІХ сторіччя, а у повному обсязі вона побачила світ лише 1842 року.

“Енеїда” Вергілія ще до Котляревського зазнала чимало травестій них переробок. В українській “Енеїді” герої латинської поеми постають переодягненими в українські костюми, під їх масками ховаються українські пани, чиновники та козаки. Письменник детально відтворив у поемі особливості національного характеру українців, а також народного життя і побуту своїх сучасників у цілому, настільки, що її вважають інколи енциклопедією української етнографії тих часів.

Створені Котляревським образи яскраві, колоритні. Головним героєм поеми є троянський царевич Еней – “парубок моторний і хлопець хоч куди козак”. Разом із троянцями – “ватагою розбишак”, “осмалених, як гиря, ланців” –

він утік із зруйнованої Трої шукати нових берегів. Аркадському цареві Евандру Еней представився як “Кошовий Еней троянець”. Навіть з перших рядків видно, ким він є насправді. Так, “троянці” Котляревського дуже нагадують запорожців. Іронічність зображення викликана не бажанням якось принизити героїв – козаки у Котляревського веселі та дотепні, життєрадісні, а їхні вчинки демонструють й інші риси – завзятість, хоробрість, мужність.

Дехто з літературознавців безпідставно намагався звинувачувати І. Котляревського, ніби він сміявся взагалі з усього народу, але інші (М. Макисмович, М. Дашкевич тощо) у відповідь нагадували, що по-перше, “Енеїда здається жартівливою тільки при поверхневому огляді”, а по-друге, автор змальовував життя у стилі народної поезії, яка однаково потішалася “над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості”. Це – здоровий гумор, а не сатира, його сутність у тому, щоб, посміюючись, утверджувати позитивні риси дійсності, а не засуджувати їх (хоча елементи сатири в поемі також присутні, але не стосовно Енея і троянців). Сміх “Енеїди” робить народне буття не ницим чи потворним, а лише земним, що не заперечує і героїзму, він допомагає висвітлити складність явищ, їхню неоднозначність та єдність водночас. Немає межідля різноманітності проявів людської природи: Еней, описаний на початку як голодранець, стає коханцем цариці (хіба це не підсилення контрасту за допомогою сміху?), а потім – історичним героєм.

При цьому, Еней у Котляревського весь час поводить себе саме як справжня людина з яскравим характером і неодноманітним внутрішнім життям: він може бути й легковажним, “купається в бразі”, вміє “бісики пускать”, запальний. Але кожна жива людина може вести себе по-різному в різних ситуаціях, що зовсім не суперечить цілісності характеру. Отже, нічого дивного, що такий-от в буденному існуванні, Еней за інших обставин починає діяти, як хоробрий ватажок, або величний і мудрий державний діяч. Він здатний встановлювати дипломатичні відносини і вигравати битви. До речі, щодо останнього – на початку поеми було відомо, що Еней:

…зна воєнне ремесло;

Умом і храбрістю своєю

В опрічнеє попав число.

Чому би читачеві і не посміятися трошки з симпатичного героя, доки навколо нього все гаразд – у Енея ще буде час довести, чого він насправді вартий, що він не лише гультіпака, а лицар “к добру з натури склонний”, “правдивий чоловік”. Звісно, події війни письменник зображує зовсім в іншій тональності, ніж сцени танців та випивок, тож і Еней на полі бою:

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий.

Такими ж постають і його друзі-троянці: розбишаки і п’яниці, коли доходить до серйозної справи – перетворюються на справжніх героїв, готових “до останньої каплі крові свою свободу боронить”.

В образах Енея і троянців Котляревський зображує цікавий, особливий, та при цьому існуючий насправді тип людей, що вирізняються крайнощами в усьому – хоч у їжі та випивці, хоч у веселощах, хоч у бійці. Вони водночас пройдисвіти і лицарі, волоцюги і герої. Усе в них гіперболізоване, загострене. Цим стихійно-нестримним характерам ніби затісний цілий світ. Годі й сподіватися будь-кому перемогти такий народ.

Та не забуваймо, кого саме змальовує І. Котляревський у вигляді троянців. Котляревський захоплюється відчайдушністю і хоробрістю козацького війська, і це захоплення поєднується у нього з патріотиз мом демократичного змісту.

А в цілому, і майстерно зображені образи героїв разом із побутом, що їх оточує, й естетика поеми, й ідейний її зміст – усе це високо підносить поему “Енеїда” І. Котляревського на найвищий щабель в українській літературі XVІІІ століття, відкриваючи нову добу в формуванні української мови та літератури.

І. П. Котляревський – основоположник нової української літерату ри. Він першим заговорив справді народною українською мовою про народ і прекрасно змальовував характер українців, їх погляди на життя та їх побут як в лірико-драматичних творах, так і в гумористично – сатиричних (“Наталка Полавка”, “Москаль-чарівник”, “Енеїда”).

Поема “Енеїда” – травестійно-бурлескна. Травестійними називаються твори, у яких на підгрунті відомого сюжету письменники створюють власні образи. Котляревський, розповідаючи про пригоди троянців, відтворює характери, побут, звичаї українців з такою детальністю, що поему цілком можна назвати енциклопедією українознавства.

З опису пекла і раю ми дізнаємося про типовий склад тогочасного українського суспільства:

Були невірні й християни,

Були пани і мужики,

Була тут шляхта і міщани,

…Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Зі згадуваних у тексті поеми подій легко довідатися про окремі моменти з історії України. Так, Сивілла говорить, що “при Шведчині я дівовала”, а “татарва як набігала, то я вже замужем була”.

Зі скульптурно-живописною виразністю відображує І. Котляревський зовнішність, характер, мораль українців. Перед нами запорозькі козаки постають такими, якими вони були як за внутрішніми особливостями характеру – самовідданими, героїчними, здатними віддавати життя за рідну землю, але часом і п’яницями та бешкетниками, – так і за зовнішністю:

Щоб голови всі обголяли,

Чуприни довгі оставляли,

А ус в півлікоть би торчав…

Згадує автор подробиці організації і вигляду козацького війська:

Так славнії полки козацькі,

Лубненський, Гадяцький, Полтавський,

В шапках, було, як мак, цвітуть.

Пошили сині всім жупани,

Наспід же білії каптани, –

Щоб був козак, а не мугир.

Говорить письменник і про народну мораль, про віру у справедливість, у неминучість кари за зло та винагороди за добро (у пеклі – несправедливі пани, здирники).

Створюючи образ народу України, автор перелічує, наприклад, найхарактерніші для тих часів імена (24 імені!).

Не могла пройти повз увагу автора і народна творчість. Троянці:

Кугикали все пісеньок:

Козацьких, гарних, запорізьких…

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ…

А яка ж пісня чи танець без музики! Отож ми бачимо типові національні музичні інструменти: бандуру, сопілку, дудку тощо.

Фольклор – невід’ємна часина культури. Часом ми відчуваємо в поемі відлуння народної казки. Так троянці дарують Латину чоботи-скороходи, Аматі – скатерку-самобранку, Лавінії – килим-самольот, Сивілламає хатинку “на ніжці курячій”.

Близька до народного фольклору і мова. Тут звучать прислів’я та приказки (“і все на ус собі мотала”, “не розглядівши, кажуть, броду, не лізь прожогом перший в воду”, “хто чим багат, то тим і рад”), сталі епітети і “крилаті вислови” з народної мови (“кричав, як в марті кіт”, “бісиків пускать”, “аж поза вухами лящало”, “ніхо з уст пари не пускав”).

Пророцтва, ворожіння, прокльони – це теж частина народної творчості. Ось як Дідона проклинає Енея:

Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами,

Щоб враг побрав вас всіх гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли…

Піп (!) у Котляревського ворожить, це теж особливість тодішнього менталітету.

Котляревський розповідає нам і про звичаї, розваги, про всі оті досвітки, вечорниці, сватання, колядки, кулачні бої, ігри:

І у панаса грати стала…

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів.

І в хрещика, і в горюдуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута.

В хлюста, в пари, в візка іграли

І дамки по столу совали…

Цікаві відомості про життя прадідів дають описи побуту тих часів. Адже далеко не кожний знає, що воно таке: чаплія, рубель, ціп, або “квачі, помела, макогони”, якими користуються герої поеми. Зображується і посуд – полив’яні миски, кленові тарілки; для напоїв використовували: “барильця, пляшечки, носатку, сулії, тикви, баклажки”. Згадується і про вживання лікарняних рослин.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Невмирущість духовної краси людини.
“Еней був парубок моторний…” (за поемою Івана Котляревського “Енеїда”)