Душевний стан героя новели М. Коцюбинського “Іntermezzo”
В українській літературі перших десятиріч XX ст. виразно виявилися прийоми та засоби імпресіоністичного письма. Цей мистецький напрям спочатку виявився у французькому живописі. І сама назва пішла від картини Клода Моне “Імпресія. Схід сонця”, адже визначальним у ній було враження художника від змодельованого природного явища.
Проза Коцюбинського є одним з найкращих зразків оновлення художнього слова на засадах імпресіоністичної поетики. Враження від дійсності, передані у формі суб’єктивних переживань письменника, покладені
Узявши враження за основний об’єкт зображення, він збагатив літературу поглибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини і природи, ліричним психологічним пейзажем, розмаїттям і новизною художніх прийомів: внутрішній монолог, промовиста деталь, зорові й слухові образи, лаконізм фрази.
Епізод, описаний у творі, мав місце в житті письменника у 1908 році. Виснажений громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпочинок. Знайомий Чикаленко запрошує письменника в село Коновці. На цих враженнях грунтується новела.
Своєрідна
Мотив міста звучить не просто мінорно, це бурхлива симфонія роздратування, огиди, прагнення щось змінити. Але яким чином?
Початок твору – це утома, викликана численними “треба”. Треба жити, треба працювати, треба спілкуватися з людьми, нарешті треба збирати речі для того, щоб відпочити від цього “треба”. Не меншу втому викликають сірі міські пейзажі. У зображенні письменника місто постає живою потворою, закутою в камінь та залізо. Святу тишу землі бичує скрегіт фабрик, грім коліс. Страшним є погляд тварини міста: “твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене “. Ще більше втомили люди, ці створіння постійно товчуться, кричать, метушаться і смітять. Градаційно посилюється враження від усього того, що призвело до втоми. Аж до риторичних вигуків: “Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом!” Вночі місто спочивало, це давало виснаженому серцю ліричного героя трохи перепочити. Але вдень доводилося здригатися, “коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх міських вулиць”.
Дорога, залізниця, людський гам. Усе це треба витримати. Навіть виникає почуття, що місто не хоче відпускати на волю свою втомлену жертву, протягує в поле свою залізну руку. Нарешті місто переможене. Бричка вкотилася на широкий зелений двір. Закувала зозуля, яка ознаменувала кінець утоми. Настав перепочинок – іntermezzo.
Перша ознака перепочинку – оглушлива і приголомшлива тиша: “вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця”.
Ліричний герой знаходить перепочинок на лоні природи. Це характеризувало і самого письменника. М. Горький свідчив, що Коцюбинський “дуже любив квіти і, маючи солідні знання ботаніка, говорив про них, як поет”.
Природа була для письменника джерелом творчого натхнення. Проникнення письменника в таємниці природи через наукову літературу і спостереження допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Цю особливість світосприймання наслідує і ліричний герой новели. Вже перші слова свідчать, що він належить до світу мистецтва, так тонко і глибоко він уловлює мелодії дійсності.
У місті герой не має можливості відпочити як слід. І тут серед тиші та безлюддя до нього приходять гості, тільки-но він заплющує очі – живі мерці: “Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви… сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вигрібали вас собаки”. Так на сцену виходить наступна дійова особа – людське горе.
І знову приходить на допомогу зозуля. Очі розплющені – навколо така краса. Герой зустрічає трьох величезних вівчарок. Поважна матрона Пава та її сини, Трепов і Оверко. Собаки прикуті залізними цепами, які знімає герой. І живі мерці, і білі вівчарки, прикуті цепами, – це уривки якоїсь великої картини. Чому виникає потреба звільнити собак від ланцюгів?
А далі знову природа. Вітер набиває вуха шматками звуків. Тихо пливе блакитними річками льон. Ячмінь хилиться й тче з тонких вусів зелений серпанок.
Твердий, безостий колос пшениці б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Біла піна гречок, запашна й легка. Золоте поле безмежне, тепле й живе, з кожної його жилки тремтить і пориває молода сила. Безмежні ниви, так само, як і жіноче контральто зозулі, символізують вічність. Ти знаєш, що прокинешся завтра від теплих дотиків одвічного сонця, тебе радісно зустріне зозуля, безмежні ниви. Як би не ворушилося місто, стискуючи в своїх залізних обіймах усе нові та нові жертви, природа – це вічність, бо це краса.
Бачимо, що в новелі сюжет як такий відсутній. Основний сюжет складає зміна вражень, настроїв, думок, почуттів. Це мелодія, яка почалася сумним акордом і закінчується тим самим акордом.
Герой зустрічає селянина, який довіряє випадковому стрічному весь біль свого серця. Це знову людське горе: голодні діти, виснажені дівчата, що вертають з чужої роботи, бліді жінки у чорних запасках…
Ліричний герой усвідомлює, що місто знову простягло до нього свої залізні обійми, бо людське горе проривається звідусіль. Але після перепочинку ослаблені струни знову натяглися і чуже горе може грати на них.
Митець не може бути байдужим до людського горя, оскільки в цьому полягає його основне земне покликання. Людина не може насолоджуватися красою, не може вважати себе по-справжньому щасливою, духовно багатою, коли вона не бачить людського горя, не збагачує інших своїм прикладом творення краси і добра.
Так і для героя новели природа стала не схованкою від суспільства, а джерелом фізичного і морального здоров’я, наснаги до активної праці та боротьби.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)