Драматизм в історичному романі “Облога Буші”
Коли я читала перші абзаци історичного роману “Облога Буші”, мені спало на думку, що так міг би починатись і драматичний твір. Текст дуже нагадав мені ремарки до п’єси. Такий самий теперішній час у реченнях, точний опис декорацій, героїв та їхніх настроїв… Якби за цим романом поставили спектакль, режисер та сценарист подякували б авторові за детальність і докладність.
І в цьому нема нічого дивного. Врештірешт, Михайло Старицький майже все своє життя поклав на роботу з театром, роботу антрепренерську й літературну. Він не тільки
Отже, маємо історичний твір. А що найхарактерніше для історичного твору, що є ного найпершою ознакою? Відомі постаті, відомі події… і так, і ні. Згадаймо “Собор Паризької Богоматері”. На вашу думку, чи існували насправді в середині XV століття якісь там Квазімодо і Клод Фролло? Напевно, що ні, не існували. Але ми маємо роман, що відтворює людей з їхньою мораллю. їхніми страхами, уподобаннями га віруваннями.
До того ж нерідко письменники порушують факти історії навіть тоді, коли зображують відомий епізод. Навіщо вони це роблять? Відповідей може бути багато. Найпримітивніше пояснення – незнання цих фактів. Але не хотілося б звинувачувати у цьому Михайла Старицького. Гадаю, він прекрасно знав реалії оборони Буші. Знав, що Олеся була зовсім не Олесею, а Мар’яною, вдовицею сотника Занісшого. і не приходив Антось у пороховий льох, щоб розділити смерть із коханою, бо найпевніше не було ніякого Антося.
Причини заміни фактів, мабуть, зовсім інші. Можливо, письменникові здалося, що насправді події розгорталися не так драматично? Та ні, думаю, він добре інав, яку величну трагедію бере за основу свого твору. І хоча мені інколи здавалося, що він перебирає міру з романтичним перебільшенням стосовно образів героїв, він досяг своєї мети. Прочитавши останній рядок, я довго не могла заснути. Певно, драматургічний талант Старицького позначився на емоційній атмосфері твору.
Але повернемося до наших фактів. Буває, письменники зраджують історичну достовірність заради якоїсь ідеї – найчастіше соціальної. Але Старицький був дуже зворушений героїчними вчинками захисників фортеці! Більшого патріотизму годі й бажати! Але просто змалювати все, як воно було, нецікаво. Це може зробити й історик, літописець (згадаймо козацькі літописи). Найбільший інтерес письменника, особливо письменника-реаліста, не обов’язково у подіях, що сталися насправді. Та й сутність реалізму полягає не в цьому. Реаліст полює передусім на речі характерні, типові. Тому й змальовує не те, що було, а те, що з великою вірогідністю могло б бути, і те, що дуже його цікавило.
Звичайно, героїчний захист Буші й сам по собі дав би щось душі читача. Але Старицькому хотілося розгорнути не тільки трагічний конфлікт братніх народів. Хотілося йому також зазирнути в людські душі. Про це свідчить історія постаті Антона Корецького, що кохав Олесю. Але чому б не уявити можливість таких стосунків саме в той час і саме в тому місці? і ось вам Антось, ось вам Олеся. Ось вам Катря, дружина хорунжого.
Мене найбільше зворушив образ Антося. Здається, він найреальніший, найбільш живий героіі в усьому романі. Живий – тому що суперечливий, а суперечливий – тому що живий. Його вчинки можна зрозуміти, йому можна співчувати. Особистість Антона Корецького має багато різних площин, але в основі лежить любов до Батьківщини, добро, чесність. Тому боляче бачити, як Олеся та її батько вважають Антося зрадником їхні почуття викликані обуренням, розгубленістю й горем: як, та це ж їхній Антось, він не міг так просто взяти й перекинутись на інший бік. І справді, спочатку герой може здатись слабкодухим, легковаж ним, байдужим до найближчих людей. Але, на мою думку, Антон сформувався як справжній патріот саме тоді, як дізнався таємницю свого роду. Він єдиний в усьо му романі наважився поставити питання, якого не терпить історія: “А що було б, якби?..” А якби польське панство не тонуло в постійних розбещених бенкетах? Якби не вчинило кривавий бенкет на теренах мало не цілої країни” Якби не дивилися поляки на своїх сусідів-українців із погордою, як на бруд? А що, якби він міг зробити крок до об’єднання? Він хоче чогось іншого, тоді як обидва табори хочуть війни, прагнуть довести якусь правду, якої самі не знають…
Серце Антося – це міст між двома країнами, між двома культурними одини цями, двома братськими народами. З одного боку, він любить Польщу, як не лю бить більше жоден поляк у романі: Антось любить серцем світлим і чистим, а серця його прибічників отруєні жагою війни та здобичі, 3 іншого боку, він любить та поважає Україну. І для цих двох країн він бажав би зовсім іншої дійсності. Він бажав би, щоб батько Олесі не мав причини приховувати його, Антося, родовід. Щоб Олеся не мала причини цілитися в нього з гармати, труїти своє серце водночас любов’ю й ненавистю, копати рівчаки в пороховому льоху, запрошувати його на останнє побачення…
Кульмінаційна розмова Олесі й Антося розставляє всі крапки над “і”. Вони обидва знають, що кохають одне одного й безмежно люблять батьківщину – кожен свою. Власне, вони нагадують мені Ромео й Джульєту. З тією лиш відмінністю, що після їхньої смерті Монтеккі й Капулетті, тобто Польща й Україна, не знаходять спільної мови.
Антось, звісно, ще хапається за соломинку – пропонує втекти і жити десь у невідомому прекрасному краю. Але й сам розуміє, що це мрія з тих, що тільки дражнять, але не здійснюються. Драма має завершитися трагедією, і Старицький майстерно виводить героїв на останню пряму, де вже немає підозр і сумнівів, тільки безмежна любов.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)