Дон Гуан в поемі Кам’яний гість
Пішла в минуле епоха похмурого середньовіччя з її суварим аськетизмом і вайовничою релігійністю. Звичаї й забобони середньовіччя ще живі, але духовний вигляд людей, психологічний клімат суспільства докорінно міняється. У найбільш передових представниках сваго часу, що звільнилися від строгих релігійних заборон, прокинулися вільні страсті. Вани радісно приймають життя, безоглядно віддаються насолодам, абсолютно розкріпачуються морально.
Правда, індивідуалістична свідомість, егоїстичне прагнення “будь-що-будь” домогтися задовалення
Дон Гуан, незважаючи
Дон Гуан не знає ні небесного, ні земного страху, він іде до мети напролом, граючи й сваїм і чужим життям, безтурботно сприймаючи будь-яку жертву як прикра перешкода, який необхідно усунути зі шляхи. Убивши Дону Карлоса без усякого полювання й неприязних почуттів, Дон Гуан без найменшого каяття філософськи кидає Лаурі: Що робити? Він сам того хотів. Легковажна Лаура, цей Дон Гуан у спідниці, така ж почуттєва, розкріпачена, що піддається найменшим щиросердечним поривам, вільна від усяких моральних норм, звертається до коханця з неприхованим замилуванням: Мій вірний друг, мій вітряний коханець. Ніякої образи в героїв один на одного немає – вани занадто схожі, занадто добре знають сваї слабості, та й вільні від високих почуттів, щоб ревнувати або висловлювати всерйоз претензії.
Обоє впиваються земними радостями, безстрашно прагнуть до насолод, не зупиняючись перед перешкодами, j погрозами, небезпеками, знаходячи в них особливу принадність, гостроту життя. Обоє нехтують усякі моральні норми, анітрошки не цінують права інших на прояв сваєї індивідуальності, особисту валю, легко сприймають принесену в жертву власним задоваленням чуже життя. Вани коштують поза моральністю, поза моральними принципами, вани природно безпринципні, як сама природа. Правда, Дон Гуан, безумовно, набагато духовно богаче сваєї коханки, тонше, ськладніше. Лаура живе тільки теперішніми потягами, Дон Гуан обтяжений пам’яттю, жалем, почуттям прекрасного, він щирий поет любові. Про ранню смерть однієї зі сваїх улюблених він щиро шкодує, захоплюється її незвичайною внутрішньою красою: Бідна Инеза! Її вже немає! Як я любив її!.. Ти, здається, її не знаходив Красунею, И точно, мало було В ній істинно прекрасного. Ока, Одні ока. Так погляд… такого погляду Уж ніколи я не зустрічав.
Дон Гуан – не примітивний розпусник, марнотратник життя, це дивна, ськладна особистість, що несе в собі самі протилежні початки: він одночасно й крайній егоїст, що замкнув у власних переживаннях, і жизнелюбец, розкритий назустріч усьому світу; розважливий шукач насолод і чуйний, вірний друг. Він теперішній лицар, готовий пожертвувати життям за сває особисте достоїнства, честь. Почавши доглядати за Доной Ганною, корячись легені щиросердечному пориву, Дон Гуан уперше полюбив глибоко, самозабутньо. Почавши атаку на чергову жертву “імпровізатором любовної пісні”, що контролює кожний щиросердечний рух, кожне зміна у взаєминах (“Іде до розв’язки справа!”), Дон Гуан, перейнявшись щирим почуттям, відкинув усякі хитрування й виверти, “обдуманість і підступництва”.
Відкривши Доні Ганні сває ім’я, ім’я вбивці чоловіка, якого вана так старанно оплакує, Дон Гуан прагне до граничної прямоти й чесності у відносинах, прагне одержати у відповідь на Свою щирість і справжню пристрасть почуття настільки ж високі. Він не хоче принизити Свою любов неправдою, недомовками, хоче любові до себе теперішньої. Він свідомо ставить себе в ськладне становище, відштовхуючи кохану: Миле созданье! Я всім готовий удар мій надолужити, У ніг тваїх чекаю тільки приказанъя, Вели – умру, вели – дихати я буду Лише для тебе… Ці емоційні, переривчасті рядки – пісня щирої любові професійного “імпровізатора любовної пісні”.
Перед нами людина, що прагне розрубити всі святенницькі пута, вирвати кохану з будь-яких умовностей, змусити її відректися від почуття боргу до померлого чоловіка, у свій час купившему її як річ. Дон Гуан гине від руки статуї Командора, що персоніфікує у фіналі загальнолюдську мораль і справедливість, непорушні підвалини моральності. Безбожно зазіхнувши на святість смерті, зневажаючи пам’ять і повагу до мертвих, герой потоптав основи, перейшов межу людської терпимості, і безмежне свавілля осягло справедливу відплату.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)