Доля цісарського жовніра (За повістю Ю. Федьковича “Три як рідні брати”)
Доля цієї людини була незвичайною. Осип-Домінік Юрій Гоздинський де Федькович, знаний нами як Юрій Федькович, віддав майже одинадцять років свого життя службі в цісарській армії. Це, безсумнівно, наклало відбиток на його творчість, проте відбиток той з художньої точки зору був цілком позитивний. Повість “Три як рідні брати” можна вважати замальовкою з натури, зробленою рукою справжнього майстра.
Українець Іван Шовканюк опинився на службі в австро-угорському війську. Муштра, тупість, жорстокість панували там, та Іван, мов кам’яний,
Шлях додому виявився важким. Дорогою Іван захворів і міг би загинути, якби не братерська допомога молодого жандара-німця, який сказав: “Не журися, брате: Бог – батько. Лихо мине – гаразд буде”.
Удома Шовканюк узявся до роботи. Брат Онуфрій помер, ще коли Івана не було, неня померла, коли Іван працював у лісі. Ось тут усі лиха й завітали до хлопця. Піп вимагає за похорон, наймач записав грунт і хату під заставу. Але тут утрутився товариш Івана – Яків Нестерюк, “парубок годний та щирий”. Допомога цієї людини виявилася дійовою: борг відроблено, попові заплачено. Іван каже: “Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, і співає, як той соловій у гаю”. І Шовканюк дістав “абшит”, тобто остаточне звільнення від військової служби. Сталася і приємна несподіванка: той самий жандар, що врятував Івана від смерті, оженився на сестрі Івановій – Оленочці та й з німця став справжнім “руснаком”. Сам Іван теж оженився. А капрал Бая якось завітав у гості до оселі Шовканюка.
Кінець повісті оптимістичний: “І грунт маємо, і худобу, і пасіку, ще й ставок хочемо собі викопати”.
Три зовсім чужі людини відіграли важливу роль у житті цісарського жовніра Івана Шовканюка. Якби хтось із них хоч на день забарився, навряд чи Іван жив би на світі. Та хіба можна вважати допомогу цих трьох людей, “трьох як рідних братів”, щасливою випадковістю? Звичайно, ні. І капрал Бая, і жандар Тоній, і односелець Нестерюк – усі вони виконали свою рятівну роль з повним розумінням важливості цієї справи. Якби Федькович зробив усіх трьох побратимів Шовканюка українцями, усе було б зрозуміло. Та письменник наголошує на різному етнічному походженні помічників: Бая – словак, Тоній – німець, Нестерюк – українець. Але ці люди схожі один на одного, немов рідні брати, схожі своєю людяністю, умінням співчувати чужому лихові, неабиякою душевною щедрістю. Виявляється, у цісарській Австро-Угорщині люди різних національностей уміли не лише сваритися й ділити землі та сфери впливу, але й допомагати один одному з братерською щирістю.
Юрій Федькович стверджує ідею побратимства в межах усієї Європи, всього людства. Ця ідея суголосна сучасному погляду, який обстоюють найкращі представники прогресивної частини суспільства. Тож, коли НАТО бомбардує Сербію, то це неправильно, а коли багатші країни надають біднішим необхідну допомогу, то це справедливий і людяний учинок. Звичайно, письменник навряд чи уявляв реалії Європи XXI століття, але кожний талановитий твір художньої літератури є не лише відбитком сучасності, але й образом бажаного майбутнього. Ще раз звернемо увагу на суто ідилічний фінал повісті, який може видатися дещо неправдоподібним. Мені ж здається, що саме тут Федькович намалював картину життя українців у досить недалекому майбутньому, така ідилія стане можливою лише тоді, коли “три як рідні брати” знов зустрінуться в межах однієї долі – долі людства як такого.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)