Трагічна доля людини… (за оповіданням М. Шолохова “Доля людини”)

Майже сімдесят років минуло відтоді, як закінчилася одна з найстрашніших воєн в історії людства – Друга світова війна. Але кожен раз гортаючи сторінки книг про війну, ми занурюємося в атмосферу людських страждань, болю й жа­ху. Цього не можна уникнути і залишитися байдужим тут теж не можна.

Оповідання М. Шолохова “Доля людини” – один з таких творів. Головний герой – Андрій Соколов розповідає випадковому зустрічному історію свого життя. Він іще не почав говорити, а ми вже знаємо, навіть не знаємо, а відчува­ємо, що розповідь ця буде важкою. Та й не може вона бути іншою в людини, “очі” якої, “немов присипані попелом, сповнені такою непереборною смертною тугою, що в них важко дивитися”. Андрій з дитинства був самотній: батьки його та сестричка померли від го­лоду. Зустріч з Іриною стала для нього подарунком долі. Ірина, яка сама вирос­ла в дитбудинку, зрозуміла й обігріла парубка. Усе в їхньому житті складалося так, як мріяли. “Жили не гірше за людей. І діти радували…”

Тільки війна зруйнувала це маленьке щастя. За кілька днів після початку війни Андрія призвали на фронт. Терпляче зносив він труднощі військово­го життя, розуміючи, що “нещасним бабам і дітлахам не солодше за нас у тилу було”.

Найстрашнішим випробуванням стають для героя роки у фашистському полоні. Вистояти, не втратити людської гідності, не стати зрадником, ряту­ючи своє життя. Тут потрібно було не менше мужності, ніж на передовій. Для Андрія Соколова зрадник своїх друзів і батьківщини – гірший за фашистів, страшніший за смерть. Тому й здійснює він перше вбивство в своєму житті не на передовій, а серед таких же полонених, як він, позбавляючи світ мерзенного зрадника. “До того мені (герою) стало недобре після цього, і страшенно захотілося руки помити, ніби я не людину, а якогось гада повзу­чого душив…”

Кожен день у полоні – це боротьба за життя, боротьба за самого себе. Як прожити ще один день, не впасти, не зламатися, навіть якщо прийде твоя...

черга зазирнути в очі смерті? Яку силу волі треба було мати, щоб отримуючи, як і всі в’язні, “півтораста грамів ерзац-хліба навпіл з тирсою й рідку баланду з брукви”, відмовитися пити за перемогу німців!

Думка про те, що у нього є Батьківщина, сім’я зігрівала й підтримувала, на­давала сил. Але війна позбавила Андрія й цього. Серце стиснулося, коли про­читав він про смерть дружини Ірини та дочок, а потім побачив воронку, що залишилася на місці його будинку. Стислося – і не розтискається. Раптом зблиснув на мить промінчик надії: знайшовся син Анатолій… І знову темря­ва, пустота й самотність. В останній день війни загинув Анатолій.

Війна закінчена, але не для Андрія. Куди йти і, головне, навіщо? Ні дома, ні родини… І здається, що зустріч з маленьким безпритульним хлопчиськом змінила його життя: “Не бувати тому, щоб нам порізно пропадати! Візьму його до себе в діти. І відразу у мене на душі стало легко та якось світло”. Але минуле не відпускає. Кожну ніч бачить він тих, кого відібрала у нього війна. “Удень я завжди міцно себе тримаю, з мене ні “оху”, скарг не почуєш, а вночі проки­нуся, і вся подушка мокра від сліз…”

І страшно стає, тому що немає відповіді на питання, що лунають набатом в голові Андрія: “За що ж ти, життя, мене так покалічило? За що так замучи­ло?” Немає і не буде відповіді на ці питання, бо не може її бути. Людина народжується, щоб жити, любити, а не страждати і вбивати інших.

Юлія Друніна в одному зі своїх віршів писала:

Я часом себе відчуваю зв’язковою

Між тими, хто живий

І кого відібрано війною.

М. Шолохов, який розповів про трагічну долю російської людини, що пережи­ла війну і стала таким “зв’язковим” між минулим і сьогоденням, не дає забути нам про те, що несе людині війна. Вона калічить не лише тіла, але й душі людей. І тре­ба не допустити повторення цього жаху, зберегти мирне небо над нашою країною.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...