Дерево людського роду
3 давніх-давен прийшло до нас повір’я про те, що життя всіх людей на Землі – минулих і сучасних поколінь – утворює велетенське Дерево Роду. Всім нам відома також біблейська оповідь про те, як створив Господь перших людей на землі.
Наші пращури вірили, що Дерево людського роду також почало розростатися від перших людей – Адама та Єви. Вони стали його першим пагінцем. І так само, як з маленького стебельця починає рости деревце в лісі, так і з Дерево людського роду стає дедалі більшим і більшим. Адже з народженням кожної нової людини
У нашому загальному людському родовідному дереві першими пагінцями стали спочатку діти, а потім онуки Адама та Єви, правнуки і праправнуки. Так і доросло це дерево до нашого часу. Отже, якщо вірити цій легенді, то можна вважати, що кожен з нас є далеким-предалеким нащадком Адама та Єви, які й започаткували людський рід.
Велике і могутнє тепер це дерево. Немає такого народу чи роду, який би не мав на Дереві Роду своєї гілки чи гілочки. Свій маленький листочок на ньому має кожен з нас. Мабуть, сьогодні дуже важко було б зобразити дерево всього роду людського так, що згадати на ньому
Але дерево своєї сім’ї, роду, родини можна створити. Завдяки йому ми збережемо пам’ять про своїх предків, дізнаємося більше про покоління, які жили до нас.
Широке і розлоге дерево в тих родин, де таку пам’ять здавна шанують, де з покоління в покоління передаються сімейні реліквії, розповіді про життя і вчинки дідів і прадідів, старі, пожовтілі від часу, фотознімки. Такі речі мають особливе значення. Всі вони – матеріальні свідки існування людини.
Є народний вислів: пам’ятати до сьомого коліна. Коліно – це одне покоління роду. Про того, хто пам’ятає про своїх предків до сьомого коліна, можна сказати, що він знає свій рід дуже добре. Адже кожна людина – це перше коліно, її батьки – друге коліно, дідусі й бабусі – третє коліно, прадіди і прабабусі – четверте… Знати рід до сьомого коліна, значить, знати далеких своїх прапращурів, з яких починається родовідне дерево.
Досить кожному з нас заглибитися в історичну пам’ять своєї родини, щоб зрозуміти – дерево роду розлоге і велике. У ньому поєднуються представники різних сімей, переплітаються живими гілками, щоб продовжити свій рід.
Нова сім’я створюється, коли зустрічаються й одружуються двоє людей. Так поєднуються в одну гілки двох різних родин зі своїми традиціями, звичками, пам’яттю про своїх предків. Потім народжуються діти. Вони стають новими гілочками на спільному вітті двох родів.
Досліджувати дерево свого роду дуже цікаво. Адже більше дізнаєшся про те, чим займалися твої предки, як жили, скільки дітей мали, які вчинки здійснювали, як їх звали.
Найчастіше зображують дерево роду чи родини у вигляді дуба. Це також не випадково. Про те, що дуб – усім деревам дерево, різні народи знали з глибокої давнини. Первісні племена вірили, що саме на дубі живуть найсильніші їхні боги – повелителі неба, дощу, грому, блискавки. У греків дуб вважався священним деревом Зевса, у римлян – Юпітера. Наші предки-слов’яни не сумнівалися, що дуб – це дерево богу грому Перуна, якому приносили жертву саме до дуба.
Залишилися письмові свідчення давніх істориків про те, що на острові Хортиця ріс величезний дуб, якому поклонялися і приносили жертви жителі України-Руси. Отож з давніх-давен дуб – ознака сили, святості, найвищої шани. З народних переказів та легенд також можна дізнатися, що дуб взагалі вважається священним деревом слов’ян, яке дає силу, мудрість, вважається опорою всього світу.
І так само, як старі дуби бережуть пам’ять про минувшину, так і дерево роду теж оберігає її, стає опорою для виховання в пошані до дідів-прадідів прийдешніхпоколінь.
На кожному родовідному дереві, яке ще іноді називають генеалогічним, можна прочитати не тільки долю однієї сім’ї, а справжню книгу життя, історію цілої нації. Бо ж кожна сім’я – це частинка суспільства, яка відображає всі процеси, які в ньому відбуваються.
На жаль, були часи, коли до пам’яті роду ставилися не шанобливо в нашій країні. Тому сьогодні багато хто не знає і не пам’ятає ні імен своєї прадідів і прабабусь, ні того, як вони жили, ким були. Чимало гірких віх нашої історії також позначилися на родовідних деревах сімей України. Одним довелося пережити втрату близьких у часи сталінських репресій. У інших викосив рідних голод 1932-1933 років.
Для третіх гірким часом втрат стала війна. Коли траплялася така біда, гинули люди, щоразу засихали гілочки на чиїхось родовідних деревах. Не могли вона дати більше зелених пагінців, які б розросталися й розросталися, робили дерево багатшим і сильнішим.
Сьогодні є люди, які вважають модним і престижним розповідати з екранів телевізорів про своїх чотириногих друзів. Вони гордо демонструють документи про родовід своєї кішки чи собаки, хизуються цим. То, звичайно, їхня справа. Але про те, що ми «люди, не собаки» писав ще Тарас Шевченко. І в першу чергу пишатися ми повинні власним родом, родиною, країною.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)