Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду (за романом Ю. Яновського “Вершники”)

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали.

Неначе й справді розійшлись!..

Т. Шевченко

Родина – група кровних людей, які повинні жити в злагоді, дружбі та мирі. А чи всі живуть так? Мене приголомшила історія сім’ї рибалки Мусія Половця з роману Ю. Яновського “Вершники”. Своїх п’ятьох синів старий рибалка вихо­вував чесними, працьовитими, добрими, уважними один до одного. Йому так хотілося перелити в дітей свою душу й думки… Вчив ще змалечку: “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”.

Але не прийняли юнаки у свою душу батьківської настанови, не виконали його заповіту. Чому? Адже в народі слово у великій пошані. Та й батькова наука – то не просто слова. Але сталося, як сталося…

Кожен із братів обрав свою дорогу в житті. Андрій став денікінцем, Оверко – петлюрівцем, Панас – махновцем, а Іван – червоноармійцем. Чия дорога правильна? Де правда? Де воля? Де істина?

Був серпень 1919 року. Брати зустрілися в степу під Компанїївкою. Кожен опинився по різні боки політичних барикад і своїми діями спричинив “освячений” більшовизмом розпад роду людського.

Надворі стояла спека. Повітря сухе й тепле,

небо синє, а в ньому – ані хмариночки. Заблискотіли шаблі, здибались знавіснілі коні, а брат братові почав знімати голову з плечей. Пекельна картина, написана з диявольською майстерністю…

Слова Андрія до брата Оверка і рідної землі вражають ненавистю. Батьківщиною йому стала Росія-матінка, і він говорить в обличчя образливе: “Мазепа проклятий”, “петлюрівське стерво”. Не по-людськи повів себе і Оверко. Не згадав він батьківські слова про рід, бо був упевнений, що рід переведеться, а держава стоятиме. Що ж то за держава, де родина, найсвятіше, що є у людини, ли­ше засіб для продовження роду людського?

Тільки-но закінчився перший бій, як зненацька налетіли махновці з коман­диром Панасом Половцем. Забувши батьківський заповіт, Панас, жорстокий і безжальний, власноручно вбиває Оверка. У нього інший світогляд: “Нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття”.

Не встиг Панас поховати братів, як зненацька червоні оточили махновців. Розуміючи, що пощади не буде від брата більшовика, сам собі заподіяв смерть. Для Івана сім’я, родина, свій рід – ніщо в порівнянні з класовими цінностями.

Брати Половці “одного роду, та не одного класу”. Вони зовсім не схожі між собою за характерами, проте смерть прийняли без нарікань і сліз, не осоромивши мужнього половецького роду.

Кажуть, що від малих дітей голова болить, а від великих – серце. Навіть важ­ко собі уявити, що довелося пережити матері свавільних синів – Марії Половчисі. Мабуть, ніхто не захотів би опинитися на її місці. Адже ким би не були її сини, до яких би політичних партій вони не належали, для неї всі вони найдо­рожчі, за кожного болить душа.

Люби ближнього свого, як самого себе. Не убий. Ці Божі заповіді грубо порушуються героями роману. Люди засліплені якимись незрозумілими обіцян­ками, вбивають один одного, і, здається, не буде цьому кінця-краю. Цей стра­шенний гріх відлунюватиметься трагедіями не одного покоління.

Сьогодні не урочисто, а цинічно звучать слова Герта: одного роду, та не одного класу. Чи заспокоїв би себе Герт такими словами, якби йшлося про його рід, ко­ли б з його п’ятьох братів залишилося двоє? Іван загубив трьох братів “через велику ідею”. Чи зможе він жити далі повноцінним життям? Думаю, навряд.

Новела сприймається як розповідь про трагедію матері, роду, України. Ху­дожня правда застерігає нас від того, щоб Україна знову була втягнута в “подвійне”, а то й “потрійне” коло. Ми не повинні допустити такої трагічної ситуації, коли син підіймає руку на батька, брат на брата, коли діти поливають рідну землю своєю кров’ю.

Нам неодмінно треба пам’ятати,

Що ми укупочці зросли,

Що батько й мати привели

Нас у цей світ не для змагання,

А для любові, щирості й єднання.






Твір на тему як відшукати свій шлях у житті.
Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду (за романом Ю. Яновського “Вершники”)