Чому для втілення твору “Пісня про віщого Олега” Пушкін обрав саме жанр балади?
О. С. Пушкін (1799-1837) був сучасником Карамзіна. Великий шанувальник історії свого народу, він, як відомо, був досить добре обізнаний з роботою Карамзіна і виявляв неабияку зацікавленість спільним минулим слов’янських народів – російського і українського. Ця зацікавленість посилилася після відвідин поетом Києва, де завжди особливо вшановувалася легенда про київського князя Олега. Пушкін побував на могилі князя, що знаходилася на горі Щекавиці. Це і стало безпосереднім поштовхом для реалізації поетом свого художнього задуму.
У 1822 році
Балада – це невеликий вірш з драматичним сюжетом, в основу якого покладена легенда, народний переказ, історична, героїчна подія, фантастичне явище чи просто якийсь незвичайний або таємничий випадок. Оповідь у баладі ведеться від автора, хоча його пряме втручання
Важливо також звернути увагу на те, що Пушкін включив у назву свого твору слово “пісня”. Таким чином він підкреслив зв’язок своєї балади з історичними піснями, які були широко представлені у фольклорі і перш за все в українській народній творчості. Драматизм – загостреність, напруженість дії в художньому творі, яка викликає глибокі переживання читача з приводу деяких подій у житті героїв. Діалог – розмова двох (або більше) осіб.
Історична довідка, яка підготує до сприйняття тексту балади Олег – перший київський князь з роду Рюрика, який заволодів Києвом і переніс у нього столицю з Новгорода. Після переможного походу в 907 році на столицю Візантії Царгород був прозваний віщим, тобто чародієм. Читаємо у Карамзіна: “На знак перемоги герой повісив свій щит на воротах Константинополя і повернувся до Києва, де народ, здивований його славою і багатствами, ним привезеними…, одноголосно назвав Олега віщим, тобто мудрим, або чародієм”.
Хазари – кочовий народ, що проживав на межі з південними кордонами Київської Русі; Олег вів з ними вдалу боротьбу. Царгород – давня назва сучасного міста Стамбул (Туреччина). Перун – бог блискавки і грому, головне божество давніх слов’ян. Ігор – син Рюрика; після смерті Олега княжив у Києві; Ольга – його дружина.
Легенда про смерть Олега від коня у Карамзіна описана так: “Волхви (ворожбити) напророчили князю, що йому судилося померти від улюбленого коня свого. З того часу він не хотів їздити на ньому. Минуло чотири роки: восени п’ятого згадав Олег про пророцтво і, чуючи, що кінь давно помер, посміявся з ворожбитів; захотів бачити його кістки; став ногою на череп і сказав: чи його мені боятися? Але в черепі причаїлася гадюка: вона ужалила князя і той помер”.
Створюючи баладу, Пушкін відмовився від об’ємного сюжету. Твір відкривається описом виступу Олега в похід проти хазар, тобто вже після блискучого завоювання ним Царгороду. Але, щоб глибше розкрити характер свого героя, Пушкін подає необхідні відомості у похвальних словах ворожбита на адресу князя, що підкреслюють сміливість, певну зухвалість Олега (на знак беззаперечної перемоги повісив свій щит на царгородських воротах), везіння у боях київського князя і заздрість на його долю ворогів.
Саме така характеристика Олега потрібна поетові для реалізації свого головного задуму: він обрав для сюжету балади літописну легенду про невдалу спробу віщого князя перехитрити долю. Пушкін детально змалював зустріч Олега з віщуном. Так коротке зауваження Карамзіна про передбачення ворожбитів виросло у баладі до розгорнутого, психологічно мотивованого пророцтва: сама несподіваність фатального передбачення повинна була справити сильне враження на князя X століття, який мав беззаперечно вірити, що від долі не втечеш.
Поет у 8 строфі змалював цілу гаму переживань князя, занепокоєного пророцтвом, а потім описав його розчулене прощання з конем. У дослідженні Карамзіна між пророцтвом і смертю Олега минуло чотири роки. Пушкін значно збільшує цей період: між 10 і 11 строфами пройшло чимало часу, адже кучері Олега і його друзів стали білими. (Тобто, взявши за основу давньоруську легенду, поет не позбавив себе права на художній вимисел). Згадуючи давнє віщування, Олег насміхається з ворожбита. Тут балада доходить до кульмінації – найвищої точки у розвитку конфлікту твору. Для підсилення драматизму Пушкін включає в текст пряму мову героя, що притаманно жанру балади. Драматизм не спадає до розв’язки твору, адже вона подана теж як пряма мова Олега: спочатку зворушливе прощання з кістками померлого друга, а потім зухвала суперечка героя з напророченою йому долею (“Чи кістка страшна мені тлінна?”).
Фінал балади – опис тризни на честь Олега – закінчується двовіршем, яким завершувалась картина бенкету Олега з дружиною:
Дружинники згадують юність свою, Коли з ворогами рубались в бою.
Таким чином, створюється своєрідне кільцеве обрамлення бенкету і тризни. Так Пушкін розкриває корені народного світобачення, народних вірувань і народної психології.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)