Зображення боротьби народу проти іноземної навали у козацьких літописах
В Історії Української Літератури визначне місце посідають літописи, головною темою яких було зображення визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Поширення цього жанру зумовлено тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знамениті події. Вершину українського літописання ХУІІ-ХУШ ст. складають твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони найтиповіше зпоміж тогочасних літературних творів розповідають про визвольну війну 1648-1654 років, життя народу, внутрішнє
Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець полишає на боці інтереси посполитих. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, насамперед реєстрового. Бо ж напередодні війни шляхта примушувала козаків “пошуки робити, на службу замковую обернено… в дворах грубу, то єсть печи палити, псів хандожити, двори замітати і до інших незносних діл приставляли”. Самовидець
На відміну від Самовидця, Григорій Грабянка підкреслює виняткову однотийність народу у війні 1648-1654 рр. проти польської шляхти. Почувши про ній ну, “народ на Україні от всіх градов стікашеся, аки ріки ко Хмелницкому на ІV ги Дніпровії”. Центральне місце в літописі посідають описи війни. Найважливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у “сказаннях”, своєрідних невеличких оповіданнях, можливо підказаних автору давньоруськими “сказаниями”. У своїй роботі над твором Григорій Грабянка повсякчас спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об’єктивно відтворював її дух, характер. Важливо підкреслити, що Григорій Грабянка не стільки зупиняється на подробицях військових подій, скільки говорить про їх наслідки, дає їм оцінку, характеризує військові здібності обох воюючих сторін.
Літопис Самійла Величка – це велика історична повість, що складається п низки оповідань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам автор наголошував на тому, що його твір є цілісне “сказання”, життєва правда про героїчне минуле багатостраждального українського народу. З широким художнім розмахом малює Самійло Величко першу звитяжну битву козаків з польською шляхтою. Він докладно зупиняється на описах підготовки українських воїнів до бою, відтворює хід битви. Автор прославляє нійськову міць козацтва, геній Хмельницького-полководця, показує незламну иолю українського народу, його віру в перемогу. У перемозі українського війська над польською шляхтою письменник вбачає не випадковість, а закономірність -” повстав увесь народ.
Таким чином, твори Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка – цінне надбання давньої української літератури. Вони знаменували собою засвоєння естетики бароко вітчизняною історіографією, прагнення синтезувати нові художні форми, стильові прийоми й традиції середньовічного східнослов’янського літописання та фольклорні принципи осмислення історичної дійсності. Трактування політичної та культурної спадщини України в “Історії русів”
Твір “Історія Русів” був уперше опублікований у 1846 році. Його невідомий автор осмислює історію українського, народу з часів сивої давнини І до 1769 року. Події описані у хронологічній послідовності. Спочатку автор розповідає про походження східних слов’ян. Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В “Історії Русів” відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін. Слід відмітити неоднозначне ставлення автора “Історії Русів” до влади. Багато в чому він підтримує Петра І: “… в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом”.
Далі автор міркує: “… коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння та улюбленця, короля Ліщинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й на попередні, на теє договори і трактати, природне, пораховані будемо як завойовани або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буд гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й згадка про неї жах наганяє”. Письменник засуджує деспотизм, свавілля панівної верхівки і в першу чергу самого царя, який “винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що ы м’який народ стерпіти й перетерпіти не годен”.
Отже, автор відходить від хронологічного опису, тим самим готуючи фунда мент для розвитку в літературі історичної теми, бо козацтво захищало і політичні, і культурні, і релігійні права українців.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)