Значення п’єси Миколи Куліша “Мина Мазайло” вчора й сьогодні
У творі “Мина Мазайло” найвидатніший український драматург XX ст. Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. І знову з великим успіхом іде п’єса на сценах театрів, а це значить, що вона не втратила своєї актуальності, свого виховного значення й примушує нас сміятися з комічних ситуацій, у які потрапляють герої, і разом із тим думати, як відродити нашу мову у всіх сферах життя.
В особі Мини Мазайла автор висміює українських перевертнів, які відцуралися всього рідного, своєї нації, мови, культури.
Для зміни прізвища в них є кілька “дуже вагомих” підстав. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прізвище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не брали, на службу не приймали, од кохання відмовлялися – Мазайло! Жінку свою він вже обдурив:
По-друге, Мина прагне за будь-яких умов зробити кар’єру. А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися свого родоводу, змінити українське прізвище.
А по-третє, у той час дуже багато хто змінював своє прізвище. Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалитися новим прізвищем перед сусідами. На думку Мини, після зміни прізвища для нього почалося б нове життя. Він уважає, що перед ним одразу одчиняться всі двері, думає, що ставлення оточуючих зміниться: його шануватимуть, усі матимуть за честь бути з ним знайомими, а особливо – приймати у своєму домі. Нарешті його мрія збулась: він став Миною Мазєніним. Але Мазайлу-Мазєніну не вдалося здійснити все, чого він так прагнув: за систематичний і зловмисний опір українізації його звільнено з посади. Головне ж у людині – це її вчинки, душа, а не зовнішність, прізвище чи багатство.
Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів – це Мокій. Він не тільки не бажає змінювати своє малоросійське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до власного прізвища ще й Квач, щоб було виключно українське прізвище. Мока – українець у душі, а не лише на словах. Він дуже чітко й дохідливо висловлює свої думки про українізацію, дивовижно ніжно відчуває всі відтінки, усі нюанси українських слів. Наприклад, слово “бринить” він не перекладає просто “звучить”, а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполучень, щоб Уля зрозуміла всю красу й дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить. Мокій так упевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього.
Але ж у цій п’єсі ми бачимо, що й українці можуть бути різними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному. Мока робить усе, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається. Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом у тому, що старий, хоча й за все українське, але за таке, яке було раніше, за старі звичаї, обряди, традиції; він не хоче нічого нового. Я вважаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось оновлювати, іти вперед, бо без нового історія залишалася б на місці.
Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім. Ніколи не можна забувати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія.
Отже, автор ніби застерігає не кидатися в крайнощі. Неможливо відкинути українську культуру, мову, історію – здобутки нашої Батьківщини, бо це наша гордість. З другого боку – треба бути більш терплячими до інших думок, поглядів, тому що людина повинна залишатися людиною, а не енциклопедичним словником.
Значення цього твору й сьогодні дуже велике. Він допомагає нам зрозуміти, як треба поводити себе в наш складний час.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)