Значення п’єси «Мина Мазайло» вчора і сьогодні

У декого з нас нерідко виникає думка: от би змінити своє ім’я на краще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і – готово! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини.

Як кажуть, зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до

інших, тягнуться люди.

Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що причина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!»

Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану – службовця в апараті тресту «Донвугілля», і одружився, і квартиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів.

Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною.

Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина докладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде користуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорично не погоджується на зміну прізвища.

Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: «Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української – і це наша малоросійська трагедія».

При цьому зовсім забуває, що він сам з діда-прадіда українець, і предки у нього – мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’являються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…» Цікава тут відбувається гра слів. Мина говорить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку – ідеться про корінь роду, родове дерево.

Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбогими та жалюгідними вони виглядають. Комедія М. Куліша була настільки популярною, що її фразами заговорили в народі, в усіх містах і містечках. А сам Мина Мазайло переступив сторінки твору і пішов у самостійне життя, навіть виступав у харківській пресі зі скаргами на утиски.

В одному з номерів «Літературного ярмарку» за 1929 рік було надруковано інтермедію «Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника», де цей герой писав: «Я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що мене буцімто звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці…

Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі».

Які знайомі слова! І, здається, сказані вони не близько сімдесяти років тому, а зараз. Скільки ще таких «Мазайлів», які соромляться говорити рідною мовою, навіть насміхаються над нею, хоча там, де потрібно, вигідно, виголошують «правильні» промови і виступають нібито на захист державної мови.

Отак геній Миколи Гуровича Куліша перекинув місток між епохами. І доки будуть жити Мини, що роду не пам’ятають, буде ця п’єса актуальною. Тож, як говорив незабутній Остап Вишня, «читайте «Мину Мазайла», товариші!»

Варіант 2.

Комедія «Мина Мазайло» є видатним явищем мистецтва. В ній драматург розкриває проблему національної політики радянської держави щодо української нації, дає читачеві можливість дійти висновку, що народ без історичної пам’яті – це не народ. Драматург порушив гостру на той час проблему самосвідомості українців. Його хвилювало одвічне питання: бути чи не бути українській нації.

Малорос, що змінює українське прізвище на російське для успіху у службовій кар’єрі, шовіністка тьотя Мотя, український націоналіст дядько Тарас, схиблений на українськості Мокій відтворюють об’єктивну картину українізації, що веде до закріплення рабського малоросійства. Майже половина українських селян загинуло під час голодомору 1932-1933 років. Правий був і дядько Тарас. Небачений геноцид 30-х повністю знищив національно свідому інтелігенцію України.

У творі присутні дві групи персонажів, які протистоять одна одній. Першу становлять такі персонажі: Мина Мазайло, його дружина Килима Трохимівна, донька Рина, Баранова-Козино, тьотя Мотя, українка, яка нині живе в Курську. До другої групи належать Мокій, дядько Тарас. Розсоха. Автор окреслює і третій табір – це комсомольці.

У творі присутні яскраві негативні типи розмаїтого ансамблю міщанства, які автор підносить до соціальної символіки доби. Так, Мина Мазайло – символ національного нігілізму, манкуртства, огидного й потворного. Мотрона Розторгуєва – сатиричний тип, що яскраво уособлює російський великодержавний шовінізм.

Дядько Тарас – тип українського лженаціоналіста. Відомий український літературознавець Ю. Лавріненко зазначає: «Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру».






Твiр вiдгук.
Значення п’єси «Мина Мазайло» вчора і сьогодні