Значення для російської літератури творчості Набокова
Коли розмова заходить про стилістичну майстерність у російській прозі, відразу згадують Володимира Володимировича Набокова, з деяких пор, на жаль, американський^-американський-російсько-американського письменника. Набокову довелося пережити основні соціальні й політичні конфлікти XX століття – революцію, еміграцію, фашизм. Життя його літературних героїв зв’язана саме із цими подіями
Набоков – письменник нового типу. Одні вважають, що відступництво від російської літературної традиції погубило талант письменника, інші, навпроти,
Феномен Володимира Набокова загадковий. Частина загадки – у його самобутній індивідуальності, частина – у долі письменника. На творчості Набокова відбилася духовна самітність, адже він пережив страшну катастрофу – втрату Росії, але його герої, як і він сам, дбайливо зберігають її у своїй пам’яті
Вірші Набокова про дитинство говорять про першу зустріч дитини з миром, частках
У цих віршах присутні й хвороби: “… і в дитячій сутінно горить Рождественська скарлатина Або великодній дифтерит..”; і візит до зубного лікаря, і весняне полювання за метеликами. Цей інтерес розтягнеться на все життя, перетворивши Набокова в крутий юго ентомолога – фахівця із чешуекрилим; його ім’ям буде названа одна з них чарівних представниць
Прагнення вернутися додому з роками стає усе більше незбутнім. І в Набокова виникає ідеальний образ Будинку, що у його віршах, оповіданнях і романах живе власним повнокровним життям. Як у його прозі, так і у віршах проявляється й міцніє здатність таємного дізнавання улюбленого образа. Так, у морському прибої чується йому “шум тихий батьківщини моєї” (“Тихий шум”). А нічний європейський полустанок обростає милими серцю подробицями залізничної станції під Петербургом; “… навіс, щочорніє, і мокра лава, /И станційна ікона…” (“У поїзді”).
Володимир Набоков з особливою глибиною відчував красу, силу й найбагатші виразні можливості рідної мови. Із трепетною любов’ю ставився майстер до свого скарбу:
Тобі, живий, тобі, моєї прекрасної
Все життя моя, вогонь незліченних свіч.
Ти станеш знову, як води, повноголосної,
И чистої, як на сонце меч
Так молиться ремісник ревнивий
І лицар твій, рідна мовлення!
(“Молитва”)
Вірші Набокова часто розкидані по романах і повістям. От відомі рядки вірша з роману “Дарунок”:
ПРО, заприсягни, що віриш у небилицю,
Що будеш тільки вимислу вірна,
Що не замкнеш душі своєї в темницю,
Не скажеш, руку простягнувши, стіна
У матерії вірша, у його поетичній речовині відчувається пушкинско-блоковские позначення таємниці й волі мистецтва. Згадаємо в Пушкіна: “Над вимислом слізьми обіллюся…” і в Блоку: “Входжу я в темні храми…” Вірші Набокова в його епічних добутках допомагають йому скріпити власну прозу, як би підтвердити вірність ідеї, тому що прийнято розуміти поезію гласом Божим. Автор зі своїх неясних, неясних бачень вирощує й оформляє самостійний мир. Потім починається гра в цей мир. Ще в 1919 році, у Росії, Набоков-поэт говорить:
Привітаю тебе, мій неминучий день
Усе ширше, ширше далечінь, світлішай, разнообразней,
И на дзвенячу, на перший щабель
Сходжу, виконаний блаженства й остраху
По явно просматривающимся віхах творчості Набокова видно, що його проза була натхненницею його поезії. На початку тридцятих років Набоков пише роман “Подвиг”, у якому фігурує придумана їм країна “Зоорландия”. Це свого роду образ Росії, загубленої в часі й просторі. Поступово Набоков у свій поетичний вінок починає вплітати тему повернення в Россию-Зоорландию. Обстановці абсолютного тоталітаризму герой протистояти не збирається. Лише один зворушливий романтизм, з яким він “безпаспортною тінню” пробирається відстоювати від дикунів свої “іграшки”:
Бувають ночі: тільки ляжу,
У Росію попливе ліжко;
І от мене ведуть до яру,
Ведуть до яру вбиватися
Під час роботи над романом “Подвиг” написаний і вірш “Ульдаборг” з підзаголовком “Переклад із зоорландского”:
Сміх і музика вигнані
Страшний Ульдаборг, це місто німої:
Ні садів, ні базарів, ні веж,
И палац обернувся в’язницею
Математик там плачеться лагідний,
Там – великий більярдний гравець
Немає прикрас ніяких у грат
ПРО, хоча б залізна квітка!
Хоч би хто-небудь пісень прославив,
Як на площі, бруднячи сніг,
Королівських дітей обезглавив
Їх Торвальта силач-дроворуб
Але останній давно повісився,
Спалив останню скрипку кат,
И в Німеччину переселився
В обпалених лахміттях скрипаль
З наведеного уривка ясно, що мимо його Зоорландии пройти не можна. Але з деякого часу тема “Інша країна, інші береги” стала звичайним, блискуче відпрацьованим прийомом Набокова, за допомогою якого він розкривав життя своїх поетичних і прозаїчних героїв. Поет Ходасевич писав про Набокове. “Одне з головних завдань його саме показати, як живуть і працюють прийоми”.
Набоков публікувався під псевдонімом “Сирин”, що позначає віщого птаха. Вибір псевдоніма багато чого пояснює в його творчих намірах і прийомах. Саме головне у творчості Набокова – це його внутрішня драма. Росію російській людині не може замінити ніяка придумана або навіть теперішня Зоорландия.
Набоков-писатель – творець особливого миру, створеного його уявою. Він вільний розпоряджатися цим миром і його героями, “своїми представниками” , по особистому розсуді. Кінцева мета – увічнення творчою особистою перемогою над забуттям і смертю. І пам’ять художника – головний його помічник у здійсненні цієї мети. Вона – скарбниця, звідки він черпає матеріал для свого “нерукотворного пам’ятника”.
Набоков щедро, широко, з віртуозною винахідливістю розсипає самого себе у своїх творах, прозаїчних і поетичних. Відбувається найбільша віддача: все те, чим він був вигодуваний і напоєний у роки дитинства і юності, перетворює у високе мистецтво
У чомусь проза Набокова нагадує ріку. Чиста вода живою мови, “дорогоцінні дріб’язки” російського пейзажу, несподівані повороти русла. Досвідченим поглядом з’єднані в його оповіданнях чудові описи природи. Зимовий ранок у селі, довгий літній день, ландшафт, що пробігає повз вікно вагона. Тут же й психологічний малюнок людської душі: образа, страждання, любов
Представником автора служить герой двох його оповідань – “Образа” і “Лобода” – хлопчик Путя Шишков. Він намальований в обстановці міського будинку його батька. Всьому оточенню Шляху, його одноліткам, вихователям і домашнім доданий вигляд реально, що жили людей. Автор дбайливо, з м’якою іронічною усмішкою передає атмосферу свого незабутнього дитинства. Пора дитинства названа письменником тим далеким часом, “чий довгий промінь знаходить так багато винахідливих способів досягти мене”, – напише пізніше Набоков.
Оповідання “Досконалість” також буяє автобіографічними подробицями. Герой його – Іванов – російський емігрант, що живе в Берліні. Це бідний учитель, він супроводжує свого учня на балтійський морський курорт. Іванов – звичайна людина, яких тисячі, про що свідчить його прізвище И він мріє про те, щоб пізнати сутність речей, проникнути й у зміст природи, і в людську душу
Однак між людиною й миром коштує перешкода, якесь невидиме ока стекла: “Його думка тріпотіла й повзла нагору й униз по склу, що відокремлювало її від неможливого при житті доконаного зіткнення з миром”. Іванов гине, коли кидається у воду в костюмі й окулярах, рятуючи свого вихованця. І стекло це зникає, як злітають окуляри. Душу його відділяється від тіла й виявляється по ту сторону скла. Нарешті наступає те “доконане зіткнення з миром”, про яке мріяв Іванов, і його звільнена душа ширяє не над частиною, а над всім Балтійським морем, тобто й над берегом його дитинства. Після смерті героя душа одержує відповіді на всі питання, що мучили його
Набоков вірить у здатність духу вивільнитися зі своєї фізичної оболонки, ширяти над нею, стикатися з Істиною. Після смерті – так уважав письменник – наступає інший, нам невідомий відлік часу, відбувається незбагненне при житті людини таїнство. Перший його етап – видалення стекол-перегородок, прозріння, перехід, занурення в інший світ – в “простоту доконаного блага”.
З великою глибиною ця тема розроблена в оповіданні “Різдво”, дія якого відбувається й Росії, у селі. Цьому селу автор надає точні риси батьківського маєтку у Вире. Є в оповіданні опис фамільного склепу діда Набокова. Герой оповідання – Слєпцов, власник будинку. Він перевозить труну з тілом свого сина-підлітка з Петербурга в село. Сліпих залишається один у флігелі, звідки видна сільська церква: “…над білими дахами придавлених хат, за легким срібним туманом дерев, сліпо сіяв церковний хрест”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)