Зміст вірша Лєрмонтова “Коли хвилюється жовтіюча нива”
Коли відкриваєш томик Лєрмонтова й поринаєш у мир його дивної,- пронизаним безвихідним смутком поезії, те чомусь ніколи не можеш представити його всміхненої або спокійним. У пам’яті спливає особа з похмурими всезнаючими темними очами, у яких застигли самітність і туга
Здавалося б, що може бути безвихідного в ліричній замальовці про природу? Жовтіють хліба, незабаром кінець літа. Зливи налилися, і поет бачить їх у малиновому кольорі. “Свіжий ліс шумить”, сріблиста конвалія привітає поета, киває йому з-під куща. У природі мир і благодать,
У чому ж причина цього трагічного розладу з життям? У нестерпному характері, в уїдливій дотепності, що він виливав на те, що викликало його презирство й гнів? У долі, що, рано позбавивши його батьківського пещення, відмовилася подарувати йому зустріну з жінкою, яка б любила й розуміла його, з тими людьми, які могли б стати друзями-однодумцями? У тім часі, коща страх переслідування став нормою відносин між людьми? Невідомо… Може бути, все це вигадливо сплелося й з’єдналося в цьому похмурому генії Росії
Студений ключ, що навіяв цей сон, “белькоче мені
Споглядання природи, у якій все полно гармонії, тільки загострило розлад у його душі, але в той же час цей мир краси дарує йому мрію про з’єднання із природою й людьми, бажання гармонії, прагнення перебороти протиріччя у відносинах з навколишнім. Про що ж думає герой, що “не жалує про минуле й не чекає нічого від майбутнього”?
Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі, –
И щастя я можу осягнути на землі,
И в небесах я бачу Бога…
Це прозріння поета можна розуміти по-різному. І як гармонію з миром, і як довгоочікувану зустріч із близькою й люблячою душею. Але Лєрмонтов приречений на життя серед далеких йому людей у тім суспільстві, де панують неправду, фальш і нудьга. Із цим миром поет був зв’язаний і народженням, і вихованням, але задихався в атмосфері інтриг і пліток. Особливо сильно відчувається самітність у юрбі. Жива, мисляча, страждаюча людина страшно самотня у світі “бездушних людей”, “приличьем стягнутих масок”, “давно безтрепетних рук” світських красунь
Людина не може жити без бажань: вони дають йому сили, щоб чогось домогтися, змушують повірити в себе й відчути радість досягнення мети
Навіть у неживих образах природи втілені думки Лєрмонтова про самітність, що видно з інших його віршів: “біліє вітрило самотній”, старий стрімчак коштує самотньо “і тихенько плаче… у пустелі”, дубовий листок теж “один і без мети носиться по світлу”. Ці образи овіяні нескінченною самітністю й тугою про щастя. Лєрмонтовские вірші про самітність навівають світлий смуток, викликають бажання зрозуміти цього великого поета, побільше довідатися про нього й, звичайно ж, величезне замилування цим неповторним талантом