Живи і пам’ятай (стисло)
Сталося так, що в останній військовий рік у далеке село на Ангарі потайки з війни повертається місцевий житель Андрій Гуськов. Дезертир не думає, що у рідній домівці його зустрінуть з розпростертими обіймами, але в розуміння дружини вірить і не обманює. Його дружина Настена хоча і боїться собі в цьому зізнатися, але чуттям розуміє, що чоловік повернувся, є тому кілька прикмет. Чи любить вона його? Вийшла заміж Настена не по любові, чотири роки її заміжжя не були такими вже щасливими, але вона дуже віддана своєму чоловікові, оскільки, рано залишившись
Настена кинулася в заміжжя як у воду – без зайвих роздумів: все одно доведеться виходити, без цього мало хто обходиться – чого ж тягнути? І що чекає її в новій сім’ї та чужій селі, представляла погано. А вийшло так, що з працівниць вона потрапила в найми, тільки двір інший, господарство покрупней та попит суворіше. “Може, ставлення до неї в новій сім’ї було б краще, якби вона народила дитину, але
Бездітність і примушувала Настінно терпіти все. З дитинства чула вона, що порожня без дітлахів баба – вже й не баба, а тільки полбаби. Так до початку війни нічого з зусиль Насті та Андрія не виходить. Винною Настена вважає себе. “Лише одного разу, коли Андрій, докоряючи її, сказав щось вже зовсім нестерпне, вона з образи відповіла, що невідомо ще, хто з них причина – вона або він, інших мужиків вона не пробувала. Він побив її до напівсмерті “. А коли Андрія забирають на війну, Настена навіть трошки рада, що вона залишається одна без дітлахів, не так, як в інших сім’ях. Листи з фронту від Андрія приходять регулярно, потім з госпіталю, куди він потрапляє через поранення теж, може, і у відпустку скоро приїде, і раптом довго звісток немає, тільки одного разу заходять в хату голова сільради і міліціонер і просять показати листування. “Більше нічого він про себе не повідомляв?” – “Ні… А че таке з ним? Де він?” “От і ми хочемо з’ясувати, де він”.
Коли в сімейній лазні Гуськових зникає сокиру, одна лише Настена думає, а чи не повернувся чоловік: “Кому чужому прийде в голову заглядати під мостину?” І про всяк випадок вона залишає в лазні хліб, а одного разу навіть топить лазню і зустрічає в ній того, кого очікує побачити. Повернення дружина стає її таємницею і сприймається нею як хрест. “Вірила Настена, що в долі Андрія з тих пір, як він пішов з дому, якимось краєм є і її участь, вірила і боялася, що жила вона, напевно, для однієї себе, от і дочекалася: на, Настена, бери, та нікому не показуй “.
З готовністю вона приходить чоловікові на допомогу, готова брехати і красти для нього, готова прийняти на себе провину за злочин, в якому не винна. У заміжжі доводиться приймати і погане, і хороше: “Ми з тобою сходилися на спільне життя. Коли все добре, легко бути разом, коли погано – ось для чого люди сходяться “.
В душі Насті поселяється запал і кураж – до кінця виконати свій жіночий обов’язок, вона самовіддано допомагає чоловікові, особливо коли розуміє, що носить під серцем його дитину. Зустрічі з чоловіком у зимовище за річкою, довгі скорботні розмови про безвиході їх положення, важка робота дома, що оселилася нещирість у відносинах з односельчанами – Настена на все готова, розуміючи невідворотність своєї долі. І хоча любов до чоловіка для неї більше борг, вона тягне свою життєву лямку з незвичайною чоловічою силою.
Андрій не вбивця, не зрадник, а всього-на-всього дезертир, що втік з госпіталю, звідки його, до ладу не підлікувавши, збиралися відправити на фронт. Налаштувавшись на відпустку після чотирирічного відсутності вдома, він не може відмовитися від думки про повернення. Як людина сільський, не міський і не військовий, він вже в госпіталі опиняється в ситуації, з якої один порятунок – втеча. Так у нього все склалося, могло скластися інакше, якби він був потверже на ногах, але реальність така, що в миру, в селі його, в країні її йому вибачення не буде. Усвідомивши це, він хоче тягнути до останнього, не думаючи про батьків, дружині і тим більше про майбутню дитину. Глибоко особисте, що пов’язує настінні із Андрієм, вступає в протиріччя з їх життєвим укладом. Настена не може підняти очі на тих жінок, що отримують похоронки, не може радіти, як раділа б перш за повернення з війни сусідських мужиків.
На сільському святі з приводу перемоги вона згадує про Андрія з несподіваною злістю: “З-за нього, з-за нього не має вона права, як всі, порадіти перемозі”. Побіжний чоловік поставив перед настінний важкий і невирішене питання: з ким їй бути? Вона засуджує Андрія, особливо зараз, коли закінчується війна і коли здається, що і він би залишився живий і неушкоджений, як всі, хто вижив, але, засуджуючи його часом до злості, до ненависті і відчаю, вона в розпачі ж і відступає: так адже вона дружина йому. А раз так, треба або повністю відмовитися від нього, півнем схопившись на паркан: я не я і вина не моя, або йти разом з ним до кінця.
Хоч на плаху. Недарма сказано: кому з ким одружуватися, той у того і народиться. Помітивши вагітність Насті, колишні її подруги починають над нею сміятися, а свекруха і зовсім виганяє з дому. “Непросто було без кінця витримувати на собі беручкі і судні погляди людей – цікаві, підозрілі, злі”. Вимушена приховувати свої почуття, стримувати їх, Настена все більше вимотується, безстрашність її перетворюється на ризик, в почуття, використовується даремно. Вони-то і підштовхують її до самогубства, тягнуть у води Ангари, мерехтливої, як з моторошної і красивої казки річки: “Втомилася вона. Знав би хто, як вона втомилася і як хочеться відпочити”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)