Які труди – такі й плоди (твір-оповідання на морально-етичну тему за власними спостереженнями)
Дорога петляє серед занесених снігом полів. День морозний, але сонячний. Легкий вітрець іноді приносить з якого-небудь дерева сніговий пил, кидає в об личчя, і тоді відчуваєш не холод, а приємне поколювання крижаних крупинок. Мимоволі примружуєш очі від яскравого світла, а коли розплющуєш їх знову, помічаєш лісосмугу, що виникає немов з-під землі. І пригадуються рядки росій ського поета О. С. Пушкіна: “Под голубыми небесами великолепными коврами, блестя на солнце, снег лежит; прозрачный лес один чернеет…” Минувши лісосмугу, ми зупинилися,
Загрузаючи по коліна у снігу, ми почаїи спускатися до ставка. Коли ми підійшли ближче, все стало зрозуміло. Посеред ставка стояв дерев’яний стовп, який намертво вмерз у льод. До стовпа за допомогою металевих кілець великого підшипника, надітого на стовп, були прикріплені
Але що особливо здивувало, так це те, що біля ставка стояв стовп з невеликим прожектором. Дроти від нього тяглися до вітряка, що виднівся на пагорку. Ми підійшли до одного з підлітків, який чекав своєї черги прокотитися на санках, і запитали:
– Хто ж це влаштував вам таку розвагу?
– Дядько Василь, він у нас на селі недавно. До цього жив у місті. Переїхав з родиною до свого батька, діда Гната, і тепер він фермер.
– А освітлення теж його рук справа? – запитав я.
– Так. Вечорами сюди і дорослі приходять. Весело буває.
– А вітряк хто збудував?
– Теж дядько Василь. Він на усі руки майстер. І генератор, який надає руху лопастям вітряка, теж своїми руками зробив. Звідси і електрика.
– Жаль, – кажу, – зима скінчиться, і карусель на ставку зруйнується.
– А влітку у нас інша розвага, – почув я за спиною чоловічий голос.
Обернувшись, я побачив молодого чоловіка, що тримав за руку дівчинку років п’яти.
– Я сусід Василя Гнатовича, нашого сільського умільця. А ви звідки? – замигав нас незнайомець.
– Ми приїхали погостювати до родичів і ось затрималися біля ставка. А про яку втіху влітку ви щойно казали?
– Улітку на наш ставок спускається незвичайне судно. Воно збудоване з порожніх поліетиленових пляшок, пенопласту. Є на судні і щогла, і вітрила.
– І знову це справа рук Василя Гнатовича?
– Звісно, – відповів чоловік. – Ви зараз зайдіть у село і відразу побачите його маєток. Вікна і двері прикрашені вигадливими візерунками з дерева. На воротах сидить дерев’яний півень, на них теж орнамент. Та що я розповідаю! Все побачите самі. Поки гостюватимете, познайомитеся з цією дивовижною людиною.
Ми попрощалися з балакучим співрозмовником і по стежці, утоптаній десятками ніг, вийшли на дорогу. Удалині виднілося село. Нам пригадалися прислів’я: “Трудами не хвалися, а пишайся”, “Які труди – такі й плоди”, “Щоб у шані бути, ірсба труд любити”. Я б додав: і душу щедру, чуйну треба мати, і тоді твоя праця справді принесе свої плоди. Так, великий трудівник, людина зі щедрою душею – фермер Василь Гнатович.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)