“Купую нагороди”. Твір на морально-етичну тему

Ми, буваючи на ринку, звертаємо увагу на лотки з незвичайним оголошенням. Воно написане на невеликій картонці сіро-коричневого кольору. Саме оголошення звучить просто: “Купую нагороди”. Людина, яка сидить за цим лотком, непомітна, не впадає в око, обличчя обвітрене, темне, мабуть, цим ремеслом займається постійно. На самому лотку можна побачити цілу колекцію нагород: тут і медалі, і ордени. Більшість із них належать до часів Другої світової війни. Деякі люди зупиняються, з цікавістю розглядають ці нагороди, стоять, наче перед музейним стендом.

Проте, на відміну від музею, тут немає екскурсовода. Людина за лотком, можливо, і не знає історії цих нагород, подій, які передували врученню тому чи іншому герою війни або праці. Цілком природно, покупець нагород і не назве ім’я істинного власника цих безцінних речей. Я кажу “безцінних” не тому, що нагорода коштує великих грошей. Великий сам подвиг, трудовий або ратний, який відзначений орденом або медаллю.

Так для чого ж тоді цьому завсіднику ринку скуповувати нагороди? Це – спосіб його існування, його бізнес. Ця людина безпристрасно тримає у руках чужу нагороду, оцінюючи її, прикидаючи, яку виручку

за неї він візьме згодом. Ми не знаємо, кому він потім збуватиме цей “товар”, але, мабуть, покупець нагород не програє, оскільки день у день приходить на звичне місце. Але, мабуть, не бракує тих, хто несе йому нагороди за надто скромні гроші. Це несуть, звісно, не самі нагороджені, в основному, це їхні діти та онуки. Що спонукає їх розлучатися з родинними реліквіями? Це невпорядкованість побуту, відсутність роботи, взагалі, матеріальні труднощі. Але виручені за нагороди гроші розійдуться миттєво, а ось що відчувають вони, розлучаючись із нагородами у такий спосіб? Може, шкодують, соромляться свого вчинку, адже вони тим самим наче зраджують пам’ять свого предка. Виходить, що їм вже нічого передати як сімейну реліквію представникам свого роду, що прийдуть потім.

Пригадується нещодавній випадок. Наш прадід, учасник Великої Вітчизняної війни, давно помер. Але ось із военкомату прийшла дивна повістка, яка нас схвилювала до глибини душі. У воєнкомат запрошувалися родичі прадіда, щоб вручити їм бойовий орден. Цю нагороду не було вручено за якихось обставин самому герою. Але ось, як пишуть газети, нагорода знайшла бійця, і нам урочисто вручили орден у воєнкоматі.

Тепер я сам ставлю перед собою питання: а зміг би я сам віднести на ринок і продати цю реліквію? Ні, ніколи. Продати – це означає зрадити дорогу нам людину, чиє прізвище ми носимо.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

“Купую нагороди”. Твір на морально-етичну тему