Я голос ваш, жар вашого дихання
Четки”, “Біла зграя” …
Перші збірки поетеси.
“До цієї книги, – писала Ахматова в 1965 році, – читачі і критика несправедливі. Чомусь вважається, що вона мала менше успіху, ніж “Четки”. Цей збірник з’явився при ще більш грізних обставин. Транспорт завмирав – книгу не можна було послати навіть до Москви, вона вся розійшлася в Петрограді. Журнали закривалися, газети теж. Тому на відміну від “чоток” у “Білій зграї” не було галасливої преси. Голод і розруха росли з кожним днем. Як не дивно, нині всі ці обставини
” Біла зграя “з’явилася у вересні 1917 року, і її відділяє від першої ахматовської книги” Вечір “проміжок всього лише на п’ять років. Але ці п’ять років стали для Ахматової “революційним актом”, майже не поміченим сучасниками. Книга писалася в роки першої світової війни і напередодні революції, три нервових вузла визначили її зміст: війна, Росія, любов! Голос поета мужнів “в країні боліт і ріллей”, вбираючи в себе нові почуття:
Ти, росою кроплять трави,
Вістю душу мою оживи, –
Не для пристрасті, не для забави –
Для великої земної любові.
Видно,
Прийду туди, і відлетить ловлення.
Мені ранні приємні холоду.
Таємничі, темні сільця –
Сховища безсмертного праці.
Спокійної і впевненою любови
Не перемогти мені до цієї сторони:
Адже крапелька новогородской крові
У мені – як крижинка в пінистому вини.
І цього ніяк не можна поправити,
Не розтопив її великий спека,
І що б я не починала славити –
Ти, тиха, сяєш переді мною.
Саме тут, в краю, який колись входив до складу стародавнього Новгородського князівства, з’являються у Ахматової вперше настільки важливі і значущі для кожної людини слова: батьківщина, моя охорона, наша країна, – народжується почуття причетності до життя народу і своєї країни.
Тому серед молодецького хору псевдопатріотичних віршів, що супроводжували початок першої світової війни, голос Ахматової звучав трагічно самотньо:
Ялівцю запах солодкий
Від палаючих лісів летить.
Над хлопцями стогнуть солдатки,
Вдовою плач по селу дзвенить.
Це не сторонній спостерігач, це голос, що йде з серця, серця живої і трепетного. Тільки поет, що усвідомив свій зв’язок з Батьківщиною, вітчизняною культурою і народом, міг безкомпромісно заявити еміграції:
Не з тими я, хто кинув землю
На поталу ворогам.
Їх грубих лестощів я не почуй,
Їм пісень я своїх не дам.
У 1910-1912 роках Ахматова побувала у Франції та Італії. “Враження від італійського живопису і архітектури було величезне: воно схоже на снивом, яке пам’ятаєш все життя”, – написала вона багато пізніше в своїй автобіографії. Але ці прекрасні сновидіння не заступили скромну красу Росії, тільки загострили прихильність до рідної землі:
Ти знаєш, я мучуся в неволі,
Про смерть Господа благаючи.
Але все мені пам’ятна до болю
Тверська убога земля.
Журавель у старого колодязя,
Над ним як піна хмари,
У полях скрипучі ворітця,
І запах хліба, і туга.
Пейзаж сполучається з душевним переживанням, а душевне переживання стає частиною сільського життя. Скупо відібрані деталі сільського пейзажу непомітно й ненав’язливо приєднуються до характеристики внутрішнього стану людини. Однак цей стан не результат перерахованих раніше візьме сільського побуту, воно не підсумок розказаного. Туга постає тут настільки ж речової, реальної подробицею навколишнього світу, як “журавель у старого колодязя”.
Поєднання конкретних пейзажних замальовок і абстрактного поняття “туга”, що виражає душевний ловлення, перекладає всю картину в психологічний план. І тоді для розкриття внутрішнього світу людини стають однаково необхідними хмари, ворітця в полях, запах хліба, туга. Манера письма, яка зближує Ахматову з Чеховим: “Пейзаж Чехов пише життя свого героя, хмарами розповідає його минуле, дощем зображує його сльози, квартирою доводить, що безсмертя душі не існує”.
Неяскраві простори, висохла убога земля, туга – ось образ Росії, побачений поетом з тверського усамітнення, тієї Росії, про яку Блок писав:
Росія, злиденна Росія,
Мені хати сірі твої,
Твої мені пісні вітрові –
Як сльози перше кохання!
Навесні 1914 року Ахматова подарувала Блоку “Четки”, зробивши на книзі напис:
Від тебе приходила до мене тривога
І вміння писати вірші.
Тривога і туга з життя проникали в літературу, переходили від одного поета до іншого, ставали історичним знаком епохи. Вікова, безмежна, могутня туга Блоку і туга Ахматової, незважаючи на відмінність їх поетичних систем, передавали одне світовідчуття, сходили до одного джерела – російської дійсності, свідчили про неблагополуччя світу. Соціальні протиріччя епохи по-різному проявлялися в тонких психологічних пейзажах Ахматової і в “Віршах про Росію” Блоку. Блок, вже передчуваючи великі потрясіння, слухаючи “підземний гул”, писав у статті “Народ і інтелігенція”: “Якщо тільки полюбить російська Росію, – полюбить і все, що тільки є в Росії”.
Блок був уважним читачем, відзначивши в Ахмат-ської книзі вірші про товариський землі, де його особливо привернули заключні рядки:
І ті неяскраві простори,
Де навіть голос вітру слабкий,
І засуджують погляди
Спокійних засмаглих баб.
Чи не самовикриття, треба думати, побачив тут Блок, а відлуння хвилювали його думок про взаємини народу й інтелігенції, художника і народу. Споконвічна тема “поет і народ” переломлюється у Ахматової по-своєму: “народ і поет”, знаходячи гостре соціальне звучання. З’ясовується не ставлення поета до народу, про що писали колись, “проблема вивертається навиворіт”: ставлення народу до поета. Визнання і прийняття чужої точки зору, в даному випадку народної, – свідоцтво величезного гуманізму, споріднення Ахматову з її великими попередниками. Поет дивиться на себе з боку, назавжди запам’ятавши і намагаючись усвідомити, що ж приховано за осудливими поглядами простих тверських селянок. Поет залишає за ними право судити себе і, незалежно від того, який буде вирок, збереже їх в пам’яті на все життя.
Звичайне для ахматовської лірики протиставлення – я і він – змінюється новим: народ і я
Так руйнується давня легенда про камерність ранньої Ахматової, про замкнутість і обмеженість її поетичного світу.
“Тверська убога земля” (написано це після зустрічей з Парижем, Генуєю, Флоренцією, Венецією) кличе і притягує поета:
Тепер прощай, столиця,
Прощавай, весна моя,
Вже на мене нудиться
Карельська земля.
Через багато десятиліть Ахматова пригадає : “Один раз я була в селі (Слепнєво) взимку. Це було чудово. Все якось зрушила в XІX століття, мало не в пушкінське час Сани, валянки, ведмежі півстіни, величезні кожушки, дзвінка тиша, замети, алмазні снігу. Там я зустріла 1917 рік. Після похмурого військового Севастополя, де я задихалася від астми і мерзла у холодній найманої кімнаті, мені здавалося, що я потрапила в якусь обітовану країну. А в Петербурзі був вже убитий Распутін і чекали Революцію “.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)