Мефістофель – один з центральних персонажів трагедії – в смисловому відношенні дуже багатозначний. М., з одного боку, утілює той світ нечистої, “диявольської” сили, з якою Фауст вступає в договір, сподіваючись угамувати свою спрагу безмірних знань і насолод. Проте М. утілює і “зло” як витік протиріччя, початок занепокоєння, незадоволення, як спонукання до дії. В той же час з М. зв’язується заперечення усього відсталого, фальшивого в громадських встановленнях і в думках людей, уся сатирична стихія в “Фаусті”. Нарешті, бажаючи
оволодіти душею Фауста, М. постійно втручається в його дії, спотворює ті або інші його наміри, що нерідко веде до трагічного результату(так, разом з самим Фаустом, М., поза сумнівом, є одним з винуватців загибелі Маргарити). Вже в “Пролозі на небі” визначається особливе значення М. в трагедії. Господь Бог дає йому дозвіл випробувати Фауста, щоб пробудити його до діяльності (“З ліні людина впадає в сплячку. / Ступай розворуши його застій, / Крутися перед ним, томи і турбуй.”.). Але в цьому ж пролозі вустами Господа Бога передбачена кінцева поразка М. в змаганні за душу Фауста. У першій частині трагедії М. являється
Фаусту в хвилину душевної смути і жорстоких сумнівів. Він атестує себе як “частину сили тієї, що без числа / Творить добро, всьому бажаючи зла”. Це – дух абсолютного заперечення. Уклавши договір з Фаустом, М. починає спокушати його. Спочатку він веде його в Лейпціг, в льох, на буйну студентську гулянку, де М. знущається з бенкетуючих грубіянів. Потім – в кухню відьми, де готується вогняне зілля, яке повинне омолодити Фауста і пробудити в нім розгул інстинктів. Ця сцена, де підручними відьми виступають звіри, рясніє непристойностями, але також і відвертими політичними натяками: звіри, підручні відьми, несуть М. корону, що розщепнулася надвоє, і стрибають з її уламками. Незабаром саме М. влаштовує знайомство Фауста з Маргаритою. У другій частині трагедії, у міру того як розширюється сцена діяльності Фауста, М. ще частіше міняє свої вигляду, виступаючи в самих різних ролях. Як і раніше він грає роль саркастичного заперечувача, знущається з усього застарілого і відсталого; у тих же випадках, коли він виступає як помічник Фауста, він знову – як і в першій частині – нерідко і зловмисно спотворює його волю. Спочатку Фауст і М. виявляються при дворі імператора, М. стає придворним блазнем. Щоб поповнити спорожнілу казну, він пропонує імператорові випускати паперові гроші під фантастичне забезпечення підземних багатств і кладів. Потім він бере участь у пошуках троянської Олени, переживає різні пригоди у світі міфологічних істот старовини і, прийнявши вигляд відомою з древніх міфів потворної Форкиады, охороняє спокій закоханої пари – Фауста і Олени – у відокремленому замку. Своєрідна роль М. в п’ятому, завершальному акті трагедії. Коли Фауст отримує в дар від імператора приморський край, який він задумав перетворити на квітучу країну, М., користуючись його довірою, починає тут зухвало господарювати. М. безсоромно займається розбоєм і піратством; особливо зловісну роль грає він в долі немолодого подружжя – Филемона і Бавкиды. Фауст пропонує їм нові угіддя, хоче переселити їх на інше місце, підручні ж М., уломлюється в хатину людей похилого віку, видворяють їх силою. Люди похилого віку помирають, їх хатина згорає дотла. Трагічною іронією забарвлені завершальні епізоди другої частини. Осліплий і дряхлий Фауст все ще мріє про осушення боліт, про великі діяння, але М.(цього разу наглядач, що наглядає за роботами) наказує лемурам, своїм підручним, не зводити насип, а рити могилу Фаусту. Після смерті Фауста М. намагається, нарешті, оволодіти його душею, але хор ангелів сповіщає про виправдання Фауста.
