Характер – це є здатність діяти за принципами. Шкільний твір за п’єсою О. М. Островського “Гроза”
О. М. Островський написав багато п’єс із життя купецтва. Вони настільки правдиві і виразні, що Добролюбов назвав їх “п’єсами життя”. У цих творах життя купецтва висвітлено як світ затаєного, тихо зітхаючого суму, світ тупого, ниючого болю, світ гробового мовчання в’язниць. А якщо і з’являється безглузде ремство, то воно завмирає вже при своєму народженні. Свою статтю, присвячену п’єсам Островського, М. О. Добролюбов назвав “Темне царство”. Він висловив думку про те, що самодурство купецтва тримається тільки на неуцтві
“…Хто зуміє кинути промінь світла в потворну темряву темного царства?” – запитує Добролюбов. Відповіддю на це запитання стала нова п’єса драматурга О. М. Островського “Гроза”.
Написана в 1860 році, п’єса і духом своїм, і назвою ніби символізує процес відновлення суспільства, яке струшувало з себе заціпенілість від тиранії. Гроза відвіку була уособленням боротьби за свободу. І в п’єсі це не тільки явище природи, а яскравий образ внутрішньої боротьби, що почалася в темному купецькому житті. У
В домі, де жила Катерина, завжди було багато паломниць і прочанок, розповіді яких (та й уся обстановка у домі) зробили її дуже релігійною. Вона щиро вірить у заповіді церкви. Недивно, що своє кохання до Бориса вона сприймає як тяжкий гріх. Але Катерина в релігії “поет”. Вона наділена яскравою уявою і мрійністю. Слухаючи різноманітні історії, вона ніби бачить їх наяву. їй часто снилися райські сади і птахи, а коли вона входила в церкву, бачила ангелів. Навіть вимова її музична і співуча, нагадує народні сказання і пісні. Проте релігія, замкнуте життя, відсутність виходу для її неабиякої чутливості вплинули негативно на характер героїні. Тому, коли під час грози вона почула прокляття недоумкуватої пані, то стала молитися. Коли ж побачила на стіні малюнок “геєни вогненної”, її нерви не витримали, і вона призналася Тихонові у своєму коханні до Бориса.
Але навіть релігійність відтіняє такі риси героїні, як прагнення до незалежності і правди, сміливість і рішучість. Самодур Дікой і Кабаниха, яка завжди докоряла і ненавиділа рідних, ніколи не зможуть зрозуміти інших людей. У порівнянні з ними або з безхарактерним Тихоном, який лише може іноді загуляти на декілька днів, з її улюбленим Борисом, нездатним оцінити щире кохання, характер Катерини стає особливо привабливим. Вона не хоче і не може обманювати і прямо заявляє: “Обдурювати я не вмію; утаїти я нічого не можу”. Кохання до Бориса – це все для Катерини: туга за волею, мрії про справжнє життя. І в ім’я цього кохання вона вступає в нерівний поєдинок із “темним царством”. Вона не сприймає свій протест, як обурення проти цілої системи, навіть не замислюється над цим. Але так улаштоване “темне царство”, що будь-який прояв незалежності, самостійності, гідності особистості сприймається як смертельний гріх, як бунт проти основ панування самодурів. Саме тому п’єса закінчується смертю героїні: адже вона не тільки самітня, але і роздавлена внутрішньою свідомістю свого “гріха”.
Загибель сміливої жінки – це не крик розпачу. Ні, це моральна перемога над “темним царством”, яке сковує її свободу, волю, розум. Самогубство, за вченням церкви, гріх, який не можна простити. Але Катерина вже не боїться цього. Покохавши, вона заявляє Борисові: “Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду?” А останніми її словами були: “Друже мій! Радість моя! Прощай!”. Можна виправдовувати або звинувачувати Катерину за її фатальне рішення, але не можна не захоплюватися цільністю її натури, жагою свободи, рішучістю. Смерть її потрясла навіть таких забитих людей, як Тихін, який кидає в очі матері звину вачення в загибелі дружини. Виходить, вчинок Катерини був дійсно “страшним викли ком самодурній силі”. Отже, і у “темному царстві” можуть на роджуватися світлі натури, які своїм життям або смертю можуть освітити це “царство”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)