Викривальна сатира на пристосуванців за комедією М. Куліша “Мина Мазайло”
Двадцяті роки XX століття були бурхливими. Старий світ, повалений двома революціями 1917 року, поступово відступав, але чинив шалений опір. І драматурги того часу намагалися продемонструвати як зміни на краще в міжлюдеьких стосунках, так і звичайний абсурд перехідного часу, – адже саме такими були двадцяті роки в новонародженій країні Рад.
Микола Куліш – один з непересічних українських драматургів, який знаходився в постійному пошуку, вважаючи за необхідне змальовувати засобами традиційної драматургії сучасну йому дійсність. Уже
Мазайло працює в радянській установі. Він не просто службовець, він відчуває себе справжнім “чиновником”. А чиновник, здається, повинен належати до “бомонду”. Та хіба візьмуть у той “бомонд” з українським прізвищем? Звичайно, ні. Приблизно так розмірковує новітній міщанин: йому хочеться змінити славне прізвище на зрусифіковане, або просто російське.
У
В Україні двадцятих років проходив процес українізації. Але це була українізація по-радянськи, тобто не органічний процес, а чергова “кампанія”. І пророчо звучить висловлювання Мини Мазайла: “Нічого з українізації не вийде, це вам факт, а якщо й вийде, то пшик з бульбою”. Подібна кампанія – це лише “туман, чорний туман, і все це минеться”.
Куліш характеризує кожного з персонажів через його ставлення до процесу фальшивої українізації. А який вигляд дійсно мала “кампанія”, можна уявити з репліки Мазайла, який хоче змінити своє прізвище на зрусифіковане: “Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться… І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, усю Україну змінив би?.. А що, як і той, і другий, і третій?” Ця репліка демонструє не лише відсутність одностайності, а й розбрід у тогочасному суспільстві. Звернімо увагу на протиставлення: “А що, як там сидить не службовець, а українець?” Це не потребує коментарів.
Які ж прізвища одержували українські міщани в радянському загсі? “Минько Панас на Мінервина Павла… Засядь-Вовк на Волкова… Ісидор Срайба на Алмазова”. Убозтво душі й повне нерозуміння історико-культурної ситуації в Україні показують ці люди.. Усе “заяложне, солодко-міщанське” переповнювало життя країни.
Але непокоїть Мазайла не лише його “некрасиве” прізвище. Турбує його й не дуже “бомондова” вимога: “Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чисто руською, а небесною, ангельською мовою”. Мабуть, Мазайло діє за принципом: якщо зрікатися, то всього зразу. Тобто національності, мови, а зрештою й батьківщини.
Та не з двадцятих років минулого століття бере початок це зречення всього святого. З історії нам відомо, що деякі українці залюбки продавалися іноземцям. На превеликий жаль, і сьогодні немало в нашій державі людей, здатних проміняти дідівський духовний спадок на сумнівні заокеанські або якісь інші нечувані цінності. Міщанин, у тому числі український, за будь-яких умов і часів живіший од усіх живих. Його не знищують ні революції, ні репресії, ні війни. Міщанин завжди такий, яким він був і сто, і двісті років тому. Здається, він тривкіший за все на світі. І тому гірка іронія Миколи Куліша, утілена в комедії “Мина Мазайло”, є актуальною й сьогодні. Ми приймаємо нині участь у відродженні української ментальності й бачимо, якими нечуваними складнощами обертається цей процес. Як і раніше, чималою частиною сучасного українського суспільства правлять ілюзії – дуже різноманітні, але схожі у своїй відірваності від реальності. Розум і реалізм повинні запанувати в Україні, і тоді зникне з лиця нашої землі ганебне явище, що його відтворив у своїй комедії український драматург Микола Куліш.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)