Утвердження в поезії В. Симоненка неповторності людської особистості

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів – І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди – цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя – лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою, Хай би піском шелестіла, Хай би пустеля у ріднім краю,- Все ж він і рідний і милий.

(“Моя любов”)

У кожному слові молодого поета – любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє – розкрито у таких поезіях: “Лебеді материнства”, “Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці…”,

“Земле рідна! Мозок мій світліє…” та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: “Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя”. Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії “Лебеді материнства”:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна – це:

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, Мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. (“Задивляюсь у твої зіниці…”) Це для неї – рідної Вітчизни – поет творить і живе:

Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю… (“Задивляюсь у твої зіниці…”)

Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:

Україно! Ти – моя молитва, Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

(“Задивляюсь у твої зіниці…”)

Бо доля України – найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.

(“Україні”)

Ліричний герой поезії В. Симоненка – це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! (“Україні”)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю – поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.

У поезії “О земле з переораним чолом…” поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:

Земле з переораним чолом,

З губами, пересохшими від сміху, Тебе вінчали з кривдою і злом, Байстрятам шматували на утіху. Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття… Любове світла! Чорна моя муко! радосте безрадісна моя! Бери мене! У материнські руки Бери моє маленьке гнівне Я! … Для мене найсвятіша нагорода – Потрібним буть, красо моя, тобі. Сила поезії В. Симоненка – у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе: Ті пісні мене найперші вчили Поважать труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Ласкою своєю зігріва. (“Грудочка землі”)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури – ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов молодий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета – Василь Симоненко.

Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 років – Т. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу, 42 – Лесі Українці, 38 – П. Грабовському і зовсім мало – 28 – В. Симоненку. І хоч коротким було життя поета, однак він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості, яка відкрита читачеві. А найдорожчою цінністю для людини є Батьківщина, без якої немає щастя людині:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(“Лебеді материнства”)

І боляче щемить серце, коли слухаєш слова пісні “Виростеш ти, сину…”, бо вона пережила літами автора слів. Але і радісно, бо разом із піснею живе в пам’яті людській й ім’я її автора – Василя Симоненка. Сила поезії Симоненка – у безмежній щирості й правдивості і тому вона житиме. То давайте “гляньмо ж в очі віршам Симоненка” як закликає Т. Коломієць у вірші “Пам’яті Василя Симоненка”, бо його поезія сьогодні промовляє до нас із вічності, шле свої заповіти:

Мріяти й шукати, доки жити, Шкварити байдужість на вогні!.. (“Гей, нові Колумби й Магеллани”) Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. (“Грудочка землі”) Можна жить, а можна існувати, Можна думать – можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті, що не палають, не горять! (“Можна”) Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя. (“Можливо, знову загримлять гармати”) В. Симоненко відверто заявив про своє прагнення до пошуку істини, до непримиренної боротьби зі злом. Спокійне існування – не для нього: Я хочу буть несамовитим, Я хочу в полум’ї згоріти, Щоб не жаліти за прожитим… (“Я хочу буть несамовитим”) Мета життя поета – самовіддано служити Батьківщині, її народові, боротися за її розквіт: За нашу землю, дорогу й кохану, Я рад прийнять на себе всі вогні. (“Можливо, знову загримлять гармати”) У поезіях митця зустрічаємо думки, що і його пам’ятатимуть люди, його Україна: Я залишу мужицькими ногами Хай не глибокі, та чіткі сліди. (“Я в світ прийшов не лише пити й їсти”) У передмові до книжки “Лебеді материнства” Олесь Гончар писав: “Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка… Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю. …І так виразно чуємо його свіжий голос, яким він і сьогодні вітає життя: Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив. Хвороба підривала здоров’я письменника, не друкували його віршів, а він писав, бо вірив: Немає смерті. І не ждіть – не буде. Хто хоче жить, ніколи не помре. ….. І в сіру ніч, коли мене не стане, Коли востаннє римою зітхну – Я не помру, лиш серце в грудях стане, Схолоне кров, а я навік засну. (“Немає смерті…”) І відчуваючи кінець свого земного життя, він прощає всім: Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь. ….. Та краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть. (“Не докорю ніколи і нікому”)

У вірші “Пам’яті Василя Симоненка” наш сучасник Микола Побе-лян пише:

Я Симоненка Переріс літами – Яка несправедливість На землі: Пересічні Миколи – Разом з нами, А помирають Віщі Василі. Так, це дійсно несправедливо, що життя В. Симоненка обірвалось так рано, але живе його поезія, і сподіваюсь, що ще не одне покоління відкриє для себе поезію В. Симоненка, і поет житиме в їх серцях:

Земле рідна!.. Я живу тобою і для тебе. (В. Симоненко)

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

А те, що написав, позначено печаткою високої обдарованості божої, яскравістю, щедрістю і одвертістю почуттів. Тому не померкла з роками його поетична зоря, тому хочеться раз у раз повторювати:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Визначне місце у творчості Василя Симоненка посідає інтимна лірика. Його ліричний герой особливий – по-юнацьки відвертий та щирий, по-лицарськи благородний, нестримний та відкритий. Вражає проникливість і чистота його рядків:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана – Ну як мені за нею не піти? А які епітети, метафори, порівняння знаходить поет! Мереживо його поезії тонке і прозоре: то овіяне сердечною тугою, то бурхливою радістю кохання і буття:






Змінювати переконання ознака слабкості.
Утвердження в поезії В. Симоненка неповторності людської особистості