У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)

У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю…
/ В. Симоненко /
З полону літ повернулося до нас ім’я поета-шістдесятника Василя Симоненка. Він прожив коротке, але яскраве життя і запалив неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Життя В. Симоненка промайнуло швидко, інтенсивно і урвалось несподівано, як перетята струна. Жилося поетові нелегко, бо пройшов він свій шлях через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню і зневіру, через

розгроми і розправи “літературних тарбозаврів”, що спеціалізувалися на підозрілості й на криках. Тож і поезія його багатогранна: сумна і тривожна, життєстверджуюча і оптимістична, вона несе заряд віри в краще, пошуку втраченої істини. Поет знаходить її саме у єдності з рідним народом. Він твердо знав, що той, “хто стане краплею народу, вже не злякається ні смерті, ні чуми…”
Тема Батьківщини у творчості В. Симоненка – провідна. Батьківщина для поета – це рідна земля, жінка, мати, кохана, історія нашого багатостраждального народу, рідна мова, прості трудівники. Любов письменника до Вітчизни всеохоплююча.
Її, палку, жагучу, перелив поет у вірші, які ввійшли у скарбницю кращих надбань української поезії. Симоненків небуденний талант не міг пристосуватися до складних життєвих обставин, спричинених особливостями сумних часів застою та бездум’я, а тому й струни його поезії звучать по-різному: то грізно, то ніжно. Поет умів любити, умів і ненавидіти. У його збірках стоять поруч вірші, сповнені ніжності й любові, та твори гнівні, засуджуючі, нищівні. Просто не міг Симоненко не писати, слова рвалися на папір. У листі до свого друга писав: “Про літературну кар’єру не думаю. Але писати буду, поки здохну…” Писав поет для людей, щоб його голос почули, але не завжди була відкрита дорога його віршам. От звідки оте сумне зізнання: “Надряпав масу віршів, але вони до друку не годяться”. Та благодатна пора настала – і відкрили ми рядок за рядком Симоненкові вірші. У душах небайдужих загорівся вогник, вогник любові до рідного краю. А душа його черпала натхнення у рідної землі, рідного народу. І творчої сили колись надавала йому вода з тієї криниці, що довгий час після смерті поета стояла замуленою. Рідна земля для поета – першопочаток, для нього вона свята:
Чую, земле, твоє дихання,
Розумію твій тихий сум,
А на тебе холодні світання
Ронять пригорщами росу.
В. Симоненко стверджує, що у кожної людини на землі є куточок, який вона називає рідним. Рідна земля дорога серцю тому, що вона краща за іншу, тому, що вона на світі одна. Чим близькі йому “верби й тополі, діброви й гаї”? І поет відповідає:
Тим дорогі, що ви потом покроплені
Прадідів бідних моїх.
Вразливістю його натури, щедрістю і чистотою почуттів пройнята поезія митця. Мати і Батьківщина – це поняття у нього нероздільні:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибирать не можна тільки Батьківщину.
Поет впевнений у тому, що рідна земля і рідна мати даються людині один раз і назавжди. І якщо у людині бракує почуттів любові до матері і Батьківщини, то це свідчення її душевного і громадянського убозтва.
У поезії Симоненко досягає Кобзаревого звучання. Недарма ж одна старенька вчителька колись сказала, немов навіки зав’язала: “Наш Василь – це рідний синочок Тараса Шевченка”. Як гарно і мудро сказано!
Любов В. Симоненка до України – це і любов, і пошана, і захоплення простими трудівниками, а особливо своїм дідом Федором, який зумів передати онукові всю правду про свій народ, про рід, переповів нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 33-го року, ні сталінського терору, ні “колгоспного раю” на землі. Він розкрив онукові всю історію України, починаючи від славних сторінок Запорозької Січі, а тому юний Василь став літописцем свого роду і народу. Теплом зігріті поезії “Лебеді материнства”, “Жорка”, “Баба Онися”, “З дитинства”, “Мій родовід”, “Матері”. Поет захоплено говорить про рідних людей, близьких, розумних; дивується, скільки ж випало на їхню долю горя і випробувань, але вони лишились людьми, мудрими, чесними, справедливими.
Для Симоненка Батьківщина – це і мова рідного народу. Він переконаний:
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Поет не хотів слави і шанування для себе, він хотів сколихнути серця байдужих до долі своєї Батьківщини. Тож нехай не замулюється криниця людської пам’яті, не рветься червоно-чорна нитка Симоненко вої дороги, важкої, трагічної і короткої, як сполох: поет ішов нею неповних 29 років. Але коротка дорога не дає короткої пам’яті. Це дорога у безсмертя, де будуть бриніти Симоненкові зізнання:
Я хочу пити сонячні напої,
Пізнать до краю радощі земні!
І на стежках, порослих бур’янами,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

У мене стукотить у грудях грудочка любимої землі (за поезією Василя Симоненка)