Улас Самчук (1905-1987)
Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. в селі Дермані на Волині. Батьки Уласа – Олексій і Анастасія – були селяни. Помітивши в синові неперебориму спрагу до знань, науки, батьки, не шкодую-чи власних сил і коштів, зробили все, щоб Улас дістав освіту. Хлопець закінчив спочатку сільську школу, а потім навчався в Кременецькій українській гімназії, про яку на все життя зберіг кайтепліші спогади. Дитинство і юність письменника припали на бурхливі роки нашої історії: спочатку Перша світова війна, що кілька разів туди й назад пройшлася Волинню, потім
Деякий час Улас Самчук був жовніром польської армії, а в 1927 р. він самовільно кидає військову частину, де відбував обов’язкову службу, нелегально переходить через кордон до Німеччини. Так було зроблено крок, що рішуче змінив усе його подальше життя.
Почавши працювати візником вугілля у прикордонному сілезькому
У тридцятих роках у Празі активну участь в українському національно-політичному житті бере молодь, серед якої вирізнялась яскрава постать Олега Ольжича. До цього ж гурту належав і У. Самчук. Восени 1938 – весною 1939 р., коли Закарпатська Україна під проводом Авгу-стина Волошина зробила ще одну спробу побудови незалежної української держави, письменник опиняється на Закарпатті й бере безпосередню участь у подіях. Після поразки й окупації Закарпаття Угорщиною У. Самчук потрапляє до тюрми, звідки йому майже чудом удалося вислизнути.
Зі спалахом Другої світової війни серед “пражан”- починається рух на схід – вони мусили бути на Батьківщині, серед свого народу. В липні 1941 року У. Самчук, разом з Оленою Телігою, нелегально долає кордон і приходить до Львова, який спочатку здається осередком буйного українського життя – щойно ОУН(б) проголосила створення Української Самостійної Держави. Та дуже швидко було підтверджено закарпатський досвід: ніякі “українські держави” до гітлерівських планів не входили. Основна німецька мета – завоювання “східного життєвого простору” – передбачала в кращому разі перетворення українського населення в неосвічену тубільну масу для чорних робіт. У серпні 1941 р. У. Самчук переїздить до Рівно го і згоджується стати головним редактором газети “Волинь”, що по чинає виходити в цьому місті. Усе це не могло подобатися окупантам, і в березні 1942 р., після публікації великої статті “Так було і так буде”, сповненої гарячої віро в незнищенність України й українського народу, завуальованої критики фашистської політики, У. Самчука заарештовують.
Після звільнення із тюрми письменник побував у Києві, Полтаві, Харкові. 1943 р. починається тепер уже остаточний Самчуковий шлях на захід, типовий для повоєнних українських емігрантів: Львів, Польща, | Німеччина, табори Ді-Пі. Перебуваючи в Німеччині, 1945 р., він стаї натхненником і організатором об’єднання українських емігрантських письменників. До нової організації, що дістала назву МУР – мистець кий український рух, – серед інших увіходили Василь Барка, Євгпм Маланюк, Юрій Шевельов, Докія Гуменна… Головою об’єднання було обрано Уласа Самчука. МУР розгорнув широку діяльність, до 1947 р., коли, через переселення української еміграції до різних країн світу, організація фактично припинила своє існування, було видано три “Збірники літературно-мистецької проблематики”, виходив літературно-мистецький журнал “Арка”, друкувалися окремі художні твори. У 1947 р. Улас Самчук перебрався на Американський континент, в Канаду, і в Торонто провів останні сорок років свого життя.
Письменник, наскільки це дозволяли емігрантські умови існування, повністю віддається літературі, відходить від активної політики. В Торонто він став одним із засновників Об’єднання Українських Письменників, що було створене у Нью-Йорку 26 червня 1954 р., і серед членів якого були відомі митці – Григорій Костюк, Євген Маланюк, Остап Тар-навський. Досить швидко “Слово” поширило свою діяльність на всі країни, які мали українські осередки, стало справжнім творчим об’єднанням українських художньо-інтелектуальних сил у світовому масштабі.
Українська еміграційна літературна громадськість з повагою й любов’ю ставилася до У. Самчука, прислухалася до його думки й поради. Святкування ювілеїв письменника в сімдесяті й вісімдесяті роки давало літньому й дедалі більше хворому митцеві моральну втіху, відчуття недаремності прожитого життя, зроблених справ. За спогадами друзів, він мужньо зносив хворобу, яка ув’язнила його в інвалідному кріслі, необхідність відмови від улюбленого будинку з садом, що в ньому кожне дерево, кущ і квітка були посаджені власними руками. Не нарікав він на долю й у пансіоні ім. Івана Франка в Міссіссага, де довелося доживати останні роки. Він помер 9 липня 1987 р. й похований на цвинтарі оселі “Київ” неподалік від Торонто.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)