У чому сенс суперечки між Богом і Мефістофелем? (За твором Гете “Фауст)

Розмова між Богом і Мефістофелем – це й експозиція, і разом із тим зав’язка дії “Фауста”. Про що ж сперечаються ці двоє? Звичайно, про те, наскільки досконалим створено світ і людину. Позиція Мефістофеля очевидна: він із глибоким презирством ставиться до людини, називаючи її “смішним божком землі”, який не здатний ні до чого, окрім розваг сумнівного типу. Мефістофель закидає Богові, що той даремно нагородив людину розумом, оскільки вона не здатна скористатися цим даром. Та й сам світ Мефістофель ганьбить, вважаючи його недосконалим,

поганим. А щодо людини, то її й бісові жаль:

Нет, что ни говори, а плох наш белый свет! Бедняга человек! Он жалок так в страданье, Что мучить бедняка и я не в состояньи.

Отож Мефістофель вважає людину жалюгідним безпомічним створінням. Спростування цього наклепу на людину й світ і складає ідейний пафос трагедії. Бог настільки вірить у людину, у її розум і сумління, що дозволяє Мефістофелю спробувати звести Фауста, якого він вважав взірцем людини освіченої, розумної, чесної й порядної:

И посрамлен да будет сатана! Знай: чистая душа в своем исканье смутном Сознаньем истины полна!

Сенс суперечки між Богом і Мефістофелем

цілком зрозумілий з огляду на епоху, коли була створена драматична поема “Фауст”. Це була епоха Просвітництва, а значить, дискусія про людину і світ – це відбиток часу Просвітництва, возвеличувала розум людини, її можливості й роль у світі. Бог виступає тут із позиції найвидатніших мислителів і митців свого часу. Йому відоме й зрозуміле постійне прагнення людини до пізнання, бажання пізнати світ, знайти істину. Адже для того людині й даний розум. Таким чином дискусія про людину та можливості її розуму стає головною проблемою твору. І саме в цьому суть суперечки між Богом і Мефістофелем.

Філософська трагедія “Фауст” – відтворення передових просвітницьких ідей епохи

XVІІІ століття, що завершилося Великою французькою революцією, розвивалося під знаком сумніву, руйнування, заперечення та жагучої віри в перемогу розуму над марновірствами і забобонами, цивілізації над варварством, гуманізму над тиранією і несправедливістю. Тому історики називають його століттям Просвітництва. Ідеологія просвітителів восторжествувала в епоху, коли валився старий середньовічний уклад життя та формувався новий, буржуазний порядок, прогресивний для того часу. Діячі Просвітництва гаряче захищали ідеї культурного розвитку, самоврядування, волі, відстоювали інтереси народних мас, таврували ярмо феодалізму, відсталість і консерватизм церкви.

Бурхлива епоха народжувала своїх титанів – Вольтера, Дідро, Руссо у Франції, Ломоносова в Росії, Шиллера і Гете в Німеччині. І своїх героїв – наприкінці століття на трибуни революційного Конвенту в Парижі піднялися Дантон, Марат, Робесп’єр.

Художні смаки епохи були різноманітні. В архітектурі ще панувало вигадливе бароко, з театральних конів звучали олександрійські вірші трагедій Расіна і Корнеля. Але дедалі більшої популярності набували твори, героями яких ставали люди “третього стану”. У середині століття виник жанр сентиментального роману в листах – читачі з хвилюванням стежили за листуванням закоханих, переживаючи їхні прикрості і негаразди. А в Страсбурзі з’являється група молодих поетів і драматургів, то ввійшла в літературу під назвою “Буря і натиск”. Героями їхніх творів виступали сміливі одинаки, що кидають виклик світу насильства і несправедливості.

Творчість Гете була своєрідним підсумком століття Просвітництва, підсумком його шукань і борінь. А трагедія “Фауст”, яку поет створював понад тридцять років, відбила рух не тільки наукових і філософських ідей, але і літературних напрямів. Хоча час дії у “Фаусті” не визначено, рамки його нескінченно розсунуті, весь комплекс ідей чітко співвідноситься з епохою Гете. Адже перша частина його написана в 1797-1800 роках під впливом ідей і здійснень Великої Французької революції, а останні сцени написані 1831 року, коли Європа пережила зліт і падіння Наполеона, Реставрацію.

В основі трагедії Гете – народна легенда про Фауста, що виникла в XVІ столітті, її герой – бунтар, який прагне проникнути в таємниці природи, що виступає проти церковної ідеї рабської покірності та смиренності. У напівфантастичній формі образ Фауста втілював у собі сили прогресу, які не можна було задушити в народі, як не можна було зупинити хід історії. Гете був близький цей шукач істини, не вдоволений німецькою дійсністю.

Просвітителі, і Гете в тому числі, не відкидали ідею Бога, вони лише брали під сумнів доктрини церкви. І в “Фаусті” Бог виступає як вищий розум, що стоїть над світом, над добром і злом.

Фауст у трактуванні Гете – насамперед учений, що піддає сумніву усе – від устрою світу до моральних норм і правил поведінки. Мефістофель для нього – знаряддя пізнання. Засоби наукових досліджень у часи Гете були так недосконалі, що багато вчених погодилися б продати душу дияволу для того, щоб зрозуміти, як улаштоване Сонце і планети чи людське око, чому існують епідемії чуми і що було на Землі до появи людини. Бунт Фауста, його внутрішні муки, каяття і прозріння, яке полягає в тому, що тільки праця на користь людства робить людину невразливою для нудьги і зневіри, – усе це художнє втілення ідей епохи Просвітництва, одним із геніїв якої був Гете.

Людство завжди намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, спрямовані на винахід “філософського каменя”, за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути “еліксир життя”, що повертає молодість і здоров’я.

Але саме в епоху Відродження людина пройнялась вірою у свою всемогутність, що викликало новий сплеск церковної диктатури і вилилось у вогнище інквізиції, спрямованих на вияв і знищення демонів. Тоді з’явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.

Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис в передсмертні хвилини і під час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Гете було визнано за життя, тому для нього “метою життя є саме життя”. І ось саме цьому життю він підводить підсумок: “Не може вічність поглинути мої діла, мої труди”. А оскільки Фауст жив у поетові, то він і змінювався разом з Гете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особис-тому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилась духовна еволюція автора. Герой Гете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге я:

У мене в грудях дві душі живуть, Між себе вкрай не схожі і ворожі. Одна впилась жадливо в світ земний І розкошує в нім в любовній млості, А друга рветься в тузі огневій У неба рідні високості.

І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, друге Я Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його жагу до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: “Спинися, мить! Прекрасна ти!”. Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, що живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням, – він з Мефістофелем заодно, а коли його облягають сумління, – він розлучається з Мефістофелем, як з чимось потворним і ганебним. Мефістофель тут різний: то привабливий, то відразливий.

Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням – у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить сенсу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів.

Отже, друге Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки.






Твір на тему до майбутнього ми йдемо озираючись в минуле.
У чому сенс суперечки між Богом і Мефістофелем? (За твором Гете “Фауст)