Гомункулус – центральний персонаж другої частини трагедії Й. В. Гете “Фауст”

Винахід Г., людиноподібної істоти, вирощеного в колбі шляхом хімічних реакцій, – коронна ідея середньовічної алхімії, що володіла умами протягом кількох століть. Данина цієї ідеї заплатили чи не всі представники “магічного природознавства”, в їх числі – Парацельс, з працями якого Гете був добре знайомий.

У трагедії творцем Г. виявляється учень Фауста, Вагнер, який опанував науку “кристалізувати, що життя творила органічно “. Однак народження цієї істоти відбувається не без участі Мефістофеля. Тому Г. називає Вагнера татом,

а Мефі-стофіля – кумом, дядьком, брательник. (“Ах, куме-хитрун! Ти в потрібну хвилину / / Сюди з’явився до мого дебюту “.) Створений внаслідок союзу людського розуму і диявольського промислу, Г. вийшов “неповним”, “недово-площение” чоловічком. Він наділений кмітливістю, допитливістю, на рідкість проникливий (миттєво розгадує внутрішні переживання Фауста). У нього хороший смак і пристойні манери. З моменту свого народження Г. сповнений жаги діяльності: “я повинен робити щось, / / І руки сверблять розпочати роботу”. (В “розмовах” з Ек-Кермані Гете зазначав, що Р. “своєю тягою до краси і плідної діяльності”
перевершує Мефістофеля.)

Проте Г., за словами письменника, “не до кінця олюднений” істота. Це чистий дух, позбавлений постійної плоті, як би перехідний стан між матерією і свідомістю. Тому Г. змушений залишатися всередині колби і в такому не надто зручному положенні брати участь у всіх подорожах і пригодах, які з ним відбуваються. Так зав’язується основна колізія образу, що приводить до сумної розв’язки. Заповітне бажання Г. – стати людиною цілком: “Мені в повному сенсі хочеться народитися, / / Розбивши свою скляну темницю”. З цією метою він залишає лабораторію Вагнера; в компанії з Фаустом і Мефістофелем вирушає на пошуки Олени Прекрасної. Зустрівши на Фарсальскіх полях древніх філософів Анаксагора і Фалеса, що думають про те, що життя проістекла з води, Г. відразу випитує у них, як би і йому “проістечь”. Таке ж питання він задає Протею і отримує пораду: “Ковтай інших, слабких, і жірей”. Повіривши, що у водному середовищі найлегше “доробитися” до людини, Г. занурюється в морську безодню, і там їм опановує любовний потяг до дочки морського царя Галатеї. У пориві пристрасті він кидається до ніг Галатеї і розбиває колбу про ступені її трону. Втративши скляній захисту, Г. розчиняється в ніщо. Так гине цей чоловічок, який був “на півдорозі і лише наполовину у плоті”.

Образ Г. породив безліч тлумачень. У ньому вбачали уособлення “ідеї творить людяності”, бачили алегорію “абстрактної” філософії Шеллінга і Фіхте, чужої натурфілософії Гете. У системі образів другої частини трагедії Г. зазвичай розглядається як “антитеза” Фауста. Г. мріє про кінцівки і граничності роду людського. Фауст ж, навпаки, спрямований у нескінченність, йому тісно в межах земного простору і часу, як Г. в його склянці. Доля Р. служить для Фауста застереженням. Вона говорить про те, що набуття “абсолютного” можливе лише на втрату “відносного”, чим є людське життя.

Г. належить до тих фантастичним образам, які настільки ж важко піддаються зображенню і тим більше сценічного втілення, як, скажімо, що розгулює по Невському проспекту Ніс майора Ковальова чи кіт Бегемот з роману “Майстер і Маргарита”. Сам Гете висловлював побажання, що роль Г. повинен виконувати черевомовець.

Образ Р. залишив помітний слід в літературі і мистецтві. Один з найчарівніших персонажів Гете через століття перевтілився на монстрів, створених доктором Моро, героєм Г. Уеллса, пізніше – в булгаковського Шарікова, а також у Термінаторів та інших подібних героїв кіноіндустрії Голівуду. Однак до Г. сходить і такий цілком симпатичний персонаж, як Піноккіо / Буратіна. У літературі XX століття тема Г. одночасно була досліджена в “зворотній перспективі” перетворення людини в механічне істота, яке зберегло ледь вловиме человекопо-добіе (доля персонажіу романів-дістопіі, починаючи з Д-503 – героя Є. Замятіна).






Моє ставлення до сучасних емігрантів українців.
Гомункулус – центральний персонаж другої частини трагедії Й. В. Гете “Фауст”