Твір за оповіданням Григора Тютюнника “Зав’язь”
Григір Тютюнник (за паспортом – Григорій Михайлович, але за літературне ім’я взяв собі “Григір”, щоб хоч якось розрізнитися зі своїм старшим братом по батькові, відомим письменником, автором роману “Вир”, Григорієм Тютюнником, який за паспортом – Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуючись від
Навчався майбутній письменник у Зіньківському ремісничому училищі. Після закінчення працював на Харківському заводі ім. Малише-ва слюсарем, але захворів, повернувся в Шилівку і став колгоспником. За “втечу” із заводу (бо ж мусив відпрацювати три роки) за тодішніми законами відсидів 4 місяці в колонії. Григір вертається до родичів на Донбас. Звідти пішов в армію, служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же почав писати. Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року журнал “Крестьянка”
1962 року він закінчив навчання і разом із дружиною виїхав на Донбас, де працював учителем у вечірній школі. З 1963 року Г. Тютюнник переїздить до Києва, працює в редакції газети “Літературна Україна”, згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах “Радянський письменник”, “Молодь”, “Дніпро”, “Веселка”.
1966 року вийшла перша книжка його оповідань “Зав’язь”. 1968 року “Літературна газета” оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григорові Тютюннику було присуджено премію за оповідання “Деревій”. У 1970-ті роки вийшли друком його збірки новел “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), “Коріння” (1978), збірки для дітей “Ласочка” (1970), “Степова казка” (1973), повісті “Климко” (1976) та “Вогник далеко в степу” (1978).
За книжки “Климко” і “Вогник далеко в степу” Григорові Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 року в галузі дитячої літератури, яку вже немолодий письменник сприйняв як образу. Чиновницький диктат над літературою, неможливість реалізувати себе, особисті проблеми – все це й стало причиною його самогубства 7 березня 1980 року. Творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка в березні 1989 року.
Про кохання написано за багато віків стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш. Але людина тільки тоді по-справжньому розуміє це почуття, коли воно стає її власним. Отже, одна любов, помножена на тисячі тисяч людських характерів і доль, дає невичерпний матеріал письменникові і завжди цікава читачеві.
Григір Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, неповторно і щиро, невіддільно від правди життя. Під його пером зав’язь перших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання.
Уже від самої назви оповідання “Зав’язь” віє чимось свіжим, весняним, багатообіцяючим. Приваблює й манера оповіді від першої особи.
Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, намагається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном носовика. І відбивається від нападів діда Лавріна, який, чи підсміюючись над онуком, чи застерігаючи, чи ревнуючи (адже, очевидно, хлопець – то вся його сім’я), говорить, що в онукової обраниці характер непростий: “…бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!” Юнакові й приємно говорити на цю тему, він навіть пишається, що в дівчини “міцний характер”, незручно (вперше ж!) та досадно – затримують.
Миколка йде на край вулиці, бачить “маленьку білу постать”, розуміє, що то його жде Соня. Радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно охоплюють його: “Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу – не стає…” Він “белькоче”, за власним висловом, “шепеляво й противно”, задає недоладне питання. Дівчина розуміє його стан, підбадьорливо бере під руку і пропонує подивитися сніг у проваллі.
Микола й Соня лізуть “з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима”. Дух романтики, пригод оволодіває ними. Очі у Соні “якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються”. А юнака мучить думка: чи ж може він поцілувати дівчину? Від цієї “одчайдушної” (як йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться…” Потім сам лякається: “А що,- думаю,- як я її поцілую, а вона мене – в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…” – і шия перестає гнутись, дубіє. Соню, очевидно, дратує нерішучість хлопця (…вже й не сміється і очі примружила так сердито…), і вона йде на немудру дівочу хитрість: “- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?” Звичайно ж, юнак готовий гори звернути для коханої, не те що втримати. Але… нікуди від життєвої правди не подінешся: він раптом підсков-зується і з переляком та огидою до себе (отак осоромитися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, “ошпарює” свого неспритного обранця “злим поглядом”, “норовисто одвертається і мовчить”. Микола одразу згадує насмішки й застереження діда Лавріна, що снитимуться йому, мовляв, “кислички”. Це надає сміливості, й він вирішує показати характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана (мабуть, повелася дуже суворо!). Вона жалібно шепоче: “Миколко, а я?” Ось, нарешті, воно, визнання: “І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
– Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький…- видихає Соня і сміється
Якось покірно і лагідно.
…Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене – як у вола”.
Тепер Миколка – визнаний герой, коханий, і він нізащо не признається, що змерз, як звичайний хлопець: “- Ти не змерз? – питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: – Та н-наче ні…”
Як гарно їм обом стає у світі! Як красиво! Вони помічають на деревах “дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь”. Соня одразу замріялася: “От якби мені отаке намисто, …зроду б не знімала…”
“- Купимо,- обіцяю впевнено.- Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
– А я тобі сорочки вишиватиму гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!..
– В сто раз кращі… милий… в тисячу!” Усе! Микола чує для себе найголовніше, найочікуваніше.
І це наповнює його таким щастям, що далі він уже нічого не бачить і не чує. Закохані не можуть насолодитися обіймами, навіть не звертають, попри свою сором’язливість, уваги на те, що шофери з проїжджаючих мимо машин горлають “щось веселе, заохочуюче і безсоромне”. Розходяться молоді далеко за північ, “несучи на губах солодку пекучу спрагу”. Милим і рідним здається хлопцеві навіть Сонине клацання засовом дверей, коли вона тихенько пробирається додому.
Аж ось знову дід – рятує садок від заморозків. Каже парубкові, щоб допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрібає листя й гілочок, запалює вогнище так, щоб тягло дим і на Сонин садок. Дід Лаврін гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той: “- Нічого,- одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей – буде і в нас…”
По вінця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за чим би його забігти до сусідів, бо до вечора, мабуть, не дотерпить, не доживе.
От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи героїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і трепетністю трохи смішних і наївних почуттів юних сердець. Проклюнулася зав’язь на деревах – прийшло кохання. І його треба берегти, боротися за нього, як і за зав’язь. Хочеться вірити, що герої пронесуть свої перші почуття через усе життя і будуть один для одного найкращими, найдорожчими.
Так Григір Тютюнник відкрив ще одну сторінку великої книги Любові й дав можливість нам, читачам, припасти до чистого джерела мистецтва художнього слова.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)