Коли була війна? Твір за оповіданням Григора Тютюнника “На згарищі”

Чи не забули ми, коли почалася Велика Вітчизняна війна? Чи не забули ми, чого коштувала нашому народові ця війна? Справді, з уроків історії ми знаємо, що з 1941 до 1945 року наш народ пройшов через страшні випробування, через неймовірні страждання – через пекло Великої Вітчизняної війни. Сьогодні ми знаємо про події тих років з книжок та кінофільмів, з розповідей бабусь та дідусів, які лід час війни були дітьми і назавжди запам’ятали той жах, який вона несла. Іноді до школи завітають зовсім старенькі ветерани Великої Вітчизняної, але їх, на жаль,

так мало вже лишилося живими. Нещодавно я познайомилася з оповіданням Григора Тютюнника “На згарищі”. Цей твір могла написати тільки та людина, яка на власні очі бачила жахливе страхіття війни. її шляхами пройшов і головний герой оповідання Федір Несторович. Він знав війну не за фільмами, а сам пройшов через небезпеки, героїчно бився з ворогом, аби скоріше вигнати непроханих гостей з рідної України. В одному з боїв Федір Несторович був тяжко поранений в ногу, після чого її ампутували, і він ходив, “розгойдуючись між милицями, далеко вперед викидаючи ногу”. Залишившись після війни скалічений і самотній,
він пішов до школи викладати історію. Спілкуючись із дітьми, Федір Несторович зрозумів, що багато хто не уявляв, наскільки страшним лихом була війна. Навіть на своє запитання про початок війни вчитель не отримує відповіді, бо діти цього не знають. Це викликає біль в його душі, оскільки війна назавжди залишилася в ній тяжкою кривавою раною.

Свою перемогу Радянський Союз здобув ціною неймовірних втрат, але Сталін та його оточення, відібравши в народу його перемогу, прагнули витравити з пам’яті людей імена справжніх героїв, що на довгій дорозі кровопролитної війни полягли в боях або стали каліками. Колишнім солдатам шана була мала. Може, тому й учні Федора Несто-ровича не знали ні дати початку війни, ні її героїв. Ось і стежка на цвинтар поступово заросла, бо люди не відвідують могил своїх близьких, багато з яких загинули у роки воєнного лихоліття. “Недовго жила стежка після того, як забули її люди. І Федір Несторович сердився на людей, хоч поміж ними бачив лише самого себе”. Чиниться страшенний гріх – забувається споконвічна свята традиція українського народу шанувати померлих, а отже, знати історію свого роду, нації. “Хрести на цвинтарі майже всі попідшивали й попадали, а ті, що позалишалися, вщерть заросли бур’янами і чагарником”. Безпам’ятство – страшна річ. Забуття могил предків свідчить також про брак милосердя в людській душі. Не навідуються односельці й до Макара, що зовсім самотній живе біля цвинтаря, хоч було в чоловіка дев’ять душ сім’ї. Старші сини пішли на фронт і всі загинули, захищаючи Батьківщину. Найменшого сина разом з дружиною на його очах розірвала бомба і “тільки клаптик синових штанців знайшов Макар”.

Тепер він сам живе в “непомірно великій хаті”, живе і чекає, “коли чорти зашморгнуть”. В обох – і у Федора Несторовича, і в Макара – покалічені долі. А скільки їх таких було після війни? А скільки немічних, самотніх є нині? І ми, і наші батьки не повинні забувати тих, хто в страшні роки війни жертвували найціннішим – своїм життям – заради нашого мирного неба, заради дзвінкого дитячого сміху, заради того, щоб ми мали свою країну і щасливе майбутнє.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Коли була війна? Твір за оповіданням Григора Тютюнника “На згарищі”