Твір по вірші Лєрмонтова “Смерть Поета”
Довідавшись про смертельну рану Пушкіна, отриманої на дуелі з Дантесом, Лєрмонтов спочатку створив текст вірша без останніх 16 рядків. Але коли йому стало відомо, що в придворних колах поширюють наклеп на Пушкіна, називаючи його винуватцем дуелі, Лєрмонтов був украй обурений. Своє обурення він вилив, як говорить Раєвський, в “відомому додатку”, що містив 16 рядків, перша з яких починається словами, що точно вказують, кому вони адресовані:
“А ви, гордовиті нащадки
Відомою підлістю прославлених батьків…”
У дні прощання з
У наш час виявлена невідома незавершена стаття про Лєрмонтова письменника й критика А. В. Дружиніна. От як у ній оцінюється вірш ” Смерть-Поета”: “Коли загинув Пушкіна перенесший стільки непереборних образ від суспільства, що ще не дозріло до ого розуміння, хлопчик-Лєрмонтов у пекучому поетичному ямбі
Відомий теоретик “чистого мистецтва”, що нападав на прояви “тенденційності” у художествергних добутках, Дружинін проте був вражений гігантською емоційною силою Лєрмонтовского “тенденційного”, політичного добутку, у якому до ганебного стовпа назавжди прицвяховані гонителі великого поета, кати Волі, Генія й Слави. При цьому вони названі якщо й не поіменно, те настільки прозоро, що сучасникам не коштувало праці розгадати імена “нащадків відомою підлістю прославлених батьків”. .Вони добре були відомі Лєрмонтову. У його архіві знайдений рукопис “Смерті Поета” з перерахуванням на останній сторінці прізвищгордовитих нащадків викриваються, Що Лєрмонтовим “,”. Хто вони? Це “графи Орлови, Бобринские, Воронцови, Завадовские, князі Барятинские, Васильчикови, барони енгельгардти й Фрсдерикси”. “От чиї нащадки переслідували Пушкіна! – пише І. Андроников. – Їхні батьки досягли високого положення при російському дворі й прилічені до знаті не за цивільні доблесті, не за перемоги в боях і не за заслуги перед історією. Це – темні вбивці, готові па все заради положення, багатства й влади”.
Їм поет протиставляє “уламки игрою счастия скривджених пологів”. Досить згадати пушкінський вірш “Мій родовід”, щоб зрозуміти, що, подібно Пушкіну, Лєрмонтов відкидав нахабні спроби царедворців – Бенкендорфов, Клейнмихелей, Дубельтов, Нессельроде – принизити історичне й національне достоїнство й значення тих російських дворянських пологів, які вірою й правдою служили своїй Батьківщині
На початку другої половини лютого 1837 року Лєрмонтов був арештований, і його утримували під вартою в Головному штабі. Шеф жандармів Бенкендорф писав про це Миколі І: “Я вже мав честь повідомити вашу імператорську величність, що я послав вірш гусарського офіцера Лєрмонтова генералові Веймарпу, щоб він допитав цього парубка й містив його при Головному штабі без прав зноситися з ким-небудь ззовні, покуда влади не вирішать питання про його подальшу долю й про узяття його паперів, як тут, так і на квартирі його в Царському Селі. Вступ до цього твору зухвало, а кінець – безсоромне вільнодумство, більш ніж злочинне. За словами Лєрмонтова, ці вірші поширюються в місті одним з його товаришів, який він не хотів назвати”.
На повідомленні А. Бенкендорфа імператор написав: “Приємні вірші, нема чого сказати. Я послав Веймарна в Царське Село оглянути папери Лєрмонтова й, буде виявляться ще інші підозрілі, накласти на них арешт. Поки що я велів старшому медикові гвардійського корпуса відвідати цього пана й упевнитися, але чи божевільний він; а потім ми надійдемо з ним відповідно до закону”.
Привівши цю царську об резолюцію про, написану па лист Бенкендорфа, І. Л. Андроников справедливо зауважує, що зробити з Лєрмонтовим подібне тому, що було зроблено з автором знаменитого “Философического листа” П. А. Чаадаєвим (він незадовго до загибелі Пушкіна був оголошений божевільним), Микола І не міг, тому що тоді не можна було б надійти з арештованим поетом “за законом”. На інший день Святослав Раєвський відправив камердинерові Лєрмонтова записку й чернетку свого пояснення по “Справі про недозволенні вірші…”, з Андрій Іванович! – просив Раєвський.- Передай тихенько цю записку й папери Мішелю. Потрібно, щоб він відповідав; згідно з нею, і тоді справа скінчиться нічим… А якщо він стане говорити інакше, те може бути гірше…” Закінчувалася ця записка проханням “потім неодмінно спалити її”.
Записка Раєвського потрапила в руки жандармів і послужила додатковим доказом проти нього: він був покараний не тільки “за поширення цих віршів” (“Смерть Поета”.- К. Л.), але “і, особливо, за намір таємно доставити відомості корнетові Лєрмонтову про зробленому їм показанні…”.
Молодший родич поета розповідає: “Лєрмонтова посадили під арешт в одну з кімнат верхнього поверху будинку Головного штабу. Під арештом до Мішеля пускали тільки його камердинера, що приносив обід; Мішель велів загортати хліб у сірий папір і на” цих клаптиках за допомогою вина, грубної сажі й сірника написав кілька п’єс, а саме: “Коли хвилюється жовтіюча нива…”; “Я, матерь божия, нині з молитвою…”; “Хто б не був ти, сумний мій сусід…” і переробив стару п’єсу “Відчините мені темницю…”, додавши до неї останню строфу “Але вікно в’язниці високо”.
У справедливості цього висновку переконують не тільки ліричні твори Лєрмонтова, але і його поеми “Мцири” і “Демон”, а також роман “Герой нашого часу”.
Написана Лєрмонтовим, коли він перебував під арештом, “Молитва” викликала схвалення такого переконаного атеїста, як В. Г. Бєлінський, що відзначив її серед інших добутків поета тої пори: “дивовижна “Молитва”. І дійсно, скільки тут щиросердечного тепла, скільки тривоги за долю іншої людини; нічого для себе не просить у богоматері ліричний герой вірша: “Не за свою молю душу пустельну”.
Самотній мандрівник, що знає життя й людей, жагуче просить уберегти юну безневинну дівчину від лих і небезпек
Я знав його: ми мандрували з ним
У гараж сходу й тугу изгнанья
Ділив і дружбу.
Одному з них не призначено було дочекатися повернення з посилання:
Під бедною походкою наметом
Хвороба його вбила, і із собою,
У могилу він інеї летучий рій
Ще незрілі, темні натхнення,
Обманутих надій і гірких жалів!
Скільки ніжного пещення, доброго смутку в словах прощання:
Мир серцю твоєму, мій милий Сашко!
И с якою силою звучить заключна, сьома строфа про останній подарунок долі тому, чия “могила невідома” оточена радовавшей його при житті величним синім степом, що “срібний Кавказ объемлет”, а поруч – улюблене Одоєвським море, і про нього – пронизливе, щемливе серце останній рядок вірша:
А море Чорне шумить не вмовкаючи.
У лірику Лєрмонтова вірш “Пам’яті А. І. Одоєвського” – одне із самих разючих але нерозривної, трагічних нот прощаиия із близькою людиною й мужнім оптимізмом, захвату перед героєм, у якому, всупереч усьому, що його гнітило, жила “злодія горда в людей і життя иную”. Кавказ, куди Лєрмонтова привозили на лікування в дитячі й отрочні роки, зробив на нього й цього разу самий сприятливий вплив: “…для мене гірське повітря – бальзам; нудьга до чорта, серце б’ється, груди високо дихають – нічого не треба в цю мінуту; так сидів би так дивилося целую життя”,- писав Лєрмонтов з Тифлиса С. А. Раєвському в другій половині листопада – початку грудня 1837 року. У тім же листі поет повідомив друга новина: “Почав учитися по-татарски, мова, що тут, і взагалі в Азії, необхідний, як французький у Європі,- так жаль тепер не доучуся, а згодом могло б придатися” Прагнення опанувати татарським (азербайджанським) мовою було викликано живейшим інтересом Лєрмонтова до східного фольклору, про що свідчить зроблена поетом в 1837 році запис народної казки ” Ашик-Кериб”, розказаної йому “яким-небудь місцевим ашугом, безсумнівно азербайджанцем по походженню.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)