Декларація творчих принципів поета у вірші “Іванові Франкові”

Микола Вороний – особистість надзвичайно багатопланова. Він увійшов в історію як активний діяч, не байдужий до суспільних зрушень, виявив себе талановитим поетом, якому не чужим було й новаторство. Вивчаючи кращі зразки світової літератури, М. Вороний прагнув вивести українську літературу на європейський рівень. Декларуючи власні думки у зверненнях до визначних митців того часу, листуючись із ними, поет виступав проти шаблону в літературі, проти обмеженості в проблематиці, жанрах, художніх засобах, грубого натуралізму, обстоював посилення

ліризації викладу, зображення внутрішньої сфери людини. Власне, тому М. Вороного часто називають “ідеологом” модернізації української літератури.

У зв’язку з цим надзвичайно важливою для розуміння творчої діяльності митця є поезія “Іванові Франкові”, яка виразно демонструє думки й переконання поета з пригоду творення справжньої літератури. Вірш написаний у формі послання,’яке має конкретного адресата, але, безперечно, може бути адресоване й ширшій аудиторії. Розпочинається послання зверненням до І. Франка як до учителя й друга. Саме йому М. Вороний адресує власне розуміння завдань творчості. Цей

вірш є своєрідною віршованою відповіддю на “Посланіє” І. Франка до поета-Вороного (яке вміщено у вступі до поеми “Лісова ідилія”). І. Франко вважав, що митець стає борцем і агітатором у годину соціальних катастроф, тому предметом його творчості мають бути соціальні конфлікти. Але ж він не відмовляється й від інших естетик світобачення, тричі підкреслюючи положення про щирість митця. Франко впевнений, що обмеження творчості тільки якимось одним принципом є глухим кутом для митця.

На початку поезії М. Вороний подає епіграф, узятий із творчості Ш. Бодлера: “Предметом поезії є вона сама, а не дійсність”. Поет наголошує, що життя йому не байдуже, але він розуміє, що життя має дві рівні сили, одна з яких “велетень-гнобитель” (уособлення сили інстинкту вирішувати суперечки кровопролиттям), а друга – “геній-визволитель” (духовна міць, яка повинна стати основою життя). Незаперечна заслуга М. Вороного в тому, що в цій поезії поет вперше ставить питання про необхідність позбавити літературу від “фарисеїв”, тобто графоманів, які “стають, немовби теж до бою, А справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами”. Погоджуючись із І. Франком у необхідності битися, М. Вороний водночас наголошує, що якщо повсякчас битись, то “серце може озлобитись”. У запалі полеміки поет питає адресата: “Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути? І чи можливо без утрати Свобідний творчий дух скувати? І хто Поезію-царицю Посміє кинуть у в’язницю?” М. Вороний наголошує, що як поет він вільний у своєму виборі, адже творчість не знає перепон. Виразником духовного є Поезія (тобто мистецтво в найширшому розумінні), тому вона повинна бути первинною. Поет покликаний доносити до загалу духовне. Митець переконаний, що людина і людство повинні постійно вдосконалюватися, що з часом духовні ідеали повинні стати пріоритетними.

У кінці поезії М. Вороний виголошує своє творче кредо: “Моя девіза: йти за віком І бути цілим чоловіком!”. У цілому митець погоджується з опонентом у тому, що поет вільний обирати предмет творчості, аби тільки б його бачення було ширше. Тому М. Вороний “іде за віком” (тобто не відмовляється від важливості висвітлювати актуальні, злободенні проблеми суспільства), але найголовнішим для нього є при цьому зберегти свою “цілість”, тобто внутрішню гармонію.






Книга у моєму житті.
Декларація творчих принципів поета у вірші “Іванові Франкові”