Твір на тему: “Художній світ української пісні”

Благословенна ти в віках,

Як сонце наше благовісне,

Як віщий, білокрилий птах,

Печаль і радість – наша пісня.

Максим Рильський

Художній світ української пісні – це світ незвичайних, переважно драматичних доль звичайних людей. Українська пісня випромінює високу народну етику, чистий і мудрий погляд на людські відносини, має чітке спрямування на захист справедливості й свободи, духовності й чесності, гнівне засудження будь-якої підлоти чи заздрості, зради. “Скільки мужності й звитяги, віки з шаблею в руках і за плугом

на кров’ю политому полі, віки мук на невольничих торговицях трьох материків і віки боротьби проти татарських, турецьких, ногайських та інших орд, віки надії в очах і сльози на віях, віки журби на серці і нескореної думи на чолі, грозові ночі повстань і тугою пересновані дні жіночого чекання, дівочої вірності – така наша народна пісня,” – до цієї думки Михайла Стельмаха з радістю приєднаються тисячі й тисячі українців.

Всі, кожне нове покоління, кожен із нас, приходить на цю благословенну багатостраждальну землю, щоб залишити по собі слід; бо людина по своїй суті – творець, а не руйнівник. Байдуже, в чому проявиться

творче начало: в обробленій ниві чи в зведеному будинку, в дітях, які перейняли все краще, чи в учнях, що продовжать працю, в посаджених гаях чи в збереженні духовних цінностей, в умінні захистити свій край чи в складеній пісні.

Для людини, предки якої не проливали кров під Чигирином чи під Берестечком, не орали з мушкетом напоготові, не змушені були кидати сім’ю й дітей та йти в невідоме, щоб захистити віру й землю від чужинців, в душі якої нема щирих почуттів до народу України, до історії, тематика українських народних пісень може здатися нецікавою чи несучасною. Справді-бо: прощання сина з матір’ю, гірка розлука з коханою, туга за козаком, біль за долю України, загибель воїна – сотні років лунали й лунають ці вічні мотиви.

А починалася українська пісенна культура з колискових мелодій. Колиска мовби освячувалась материнським голосом і надією, що дитина таки виросте і матиме кращу долю, ніж батьки. Мати зверталася не лише до дитини, а й до безмежного світу, до всього живого на землі; вкладала у пісню свої тривоги і жалі, мрії та сподівання. Тож серед колискових – твори не тільки про дитину, про сновидіння і зростання, а й про “хлібчик дітям на обідчик”, та про те, “щоб дитятко спало, щасливим зростало, горенька не знало…” І величний образ матері, серце якої переповнене любов’ю, стоїть над усіма поетичними образами колискових: дрімоти-сну, що ходить біля вікон і заглядає в шибки, котика-муркотика, який охороняє дитячий сон; пташечки, що приносить кашку з молоком, зозуль, які колишуть колиску і пестять крильцем дитятко.

Споконвіку наші предки підтримували народні традиції, виражені в народних піснях, які приурочувались до обрядів, уявлень, вірувань. Далеко не всі з них були освіченими людьми, але кожен знав, як побажати щастя-здоров’я у домі на Різдво та Новий рік: щоб “родило жито, й пшениця і всяка пашниця”, як закликати весну “днем красну”, щоб не забарилася прийти після лютої зими; як заспівать на жнива:

Говорила нивка,

Хай не болить спинка,

Ні спинка, ні голова,

Щоб була ціле літо здорова.

В 16-17 столітті, під час розквіту українського героїчного епосу, звучать історичні пісні, в яких оспівується героїзм козацтва, його сміливі походи, лицарська честь, життя і побут. Образ веселого запорожця, що у вільні від битви хвилини любить і вміє погуляти, міцно увійшов у пісенну традицію. (“Гей, я козак з України”, “Їхав козак за Дунай”, “Ой Січ мати, ой Січ мати, а Великий Луг – батько”, “Ой гук, мати, гук”).

Великою популярністю в народі ось уже більше трьох віків користується пісня “Ой на горі та женці жнуть”, в якій згадуються імена двох гетьманів – Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка. Вона оспівує козацькі походи і працю женця-селянина, в ній мужність поєднується з гумором і життєлюбством. Важко не захоплюватись неперевершеною художньою викінченістю і красою цієї пісні.

Слід пам’ятати, що духовний зв’язок міцними ланцюгами з’єднує дві епохи: козаччину та стрілецтво. Адже українські січові стрільці – це буйне колосся, що піднялося з зернятка, що впало в грунт історії козацького війська, військової майстерності, традиції низового братства. Ця сторінка нашої історії відтворена в стрілецьких піснях: “Повіяв вітер степовий” і т. п.

Пісенну традицію давніх віків з успіхом опанували й розвинули Іван Франко, Леся Українка, Михайло Старицький та багато інших. Геній Тараса Шевченка увібрав увесь багатий світ української народної пісні і створив нові пісні, що повернулися в народ: “Чи я в лузі не калина була”, “По діброві вітер віє”, “Тополя”, “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий”…

Пісня оздоровлювала народну душу, допомагала їй зберегти нетлінними свої цінності: віру в людину, в незрадливу любов, в очищаючу силу краси.

І якщо ми сьогодні почуваємо себе людьми, віримо у високі моральні засади, мріємо й любимо, то це тому, що в нас є “Пісня про рушник”, “Стежина”, “Два кольори”, “Чари ночі”, “Чорнобривців насіяла мати”, “Червона рута”, інші перлини духовного надбання.

Можливо, через деякий час українці співатимуть інші пісні, в яких буде менше смутку й горя, а більше світлої радості й надії. Серед нас вже ростуть нові поети-піснярі, яким із генами передалася й найсвятіша наша традиція – розкривати душу свою в піснях.






Неповторний світ дитинства у поезіях лесі українки.
Твір на тему: “Художній світ української пісні”