Твір на тему: “Художній аналіз оповідання М. Шолохова “Доля Людини”
Вже сама назва оповідання М. А. Шолохова “Доля людини” свідчить про те, що мова в ньому піде не тільки про життя конкретних героїв, а й про долю людини в широкому сенсі. У цьому зв’язку в творі чимало філософських узагальнень. “Так що десять років! Запитай у будь-якого літньої людини, примітив він, як життя прожив! .. Минуле – ось як та далека степ в серпанку “, – вигукує герой оповідання.
Примітна композиція твору. Це так звана розповідь в оповіді. М. А. Шолохов використовує так звану оповідну манеру. Оповідач зустрічає на Дону
Далі слідує
М. А. Шолохов використовує в цій сцені прийом розгорнутого портрета, акцентуючи увагу читача на двох основних деталях: губи й очі. Після сцени прощання героя з дружиною слідує розповідь про те, як важко довелося жінкам і дітям в тилу. Лише після загибелі сім’ї зрозумів Андрій Соколов, що те довоєнне життя в турботах і щоденній праці і було найщасливішим часом у його долі. Через портрет героя М. А. Шолохов майстерно передає його переживання сцени прощання з дружиною: “Чуже хвилювання передалося й мені. Скоса глянув я на оповідача, але ні єдиної сльозинки не побачив в його немов би мертвих, вимерлих очах. Він сидів, понуро схиливши голову, тільки великі, безвольно опущені руки дрібно тремтіли, тремтіло підборіддя, тремтіли тверді губи”. При спогадах у героя серце” ніби тупим ножем ріжуть”.
Рідко писав герой додому, уникаючи скаржитися дружині: “На те ти і чоловік, на те ти і солдат, щоб все витерпіти, все знести, якщо до цього нужда покликала”. Очима Андрія Соколова показуються в оповіданні жахи війни: стрільба, розрив снарядів, на шматки розбита машина. Герой потрапляє в оточення.
Після Великої Вітчизняної війни в Радянському Союзі було упереджене ставлення до тих, хто повернувся з полону. Звичайно, серед полонених були і труси, і зрадники. Але в основному солдати таки намагалися виконати свій військовий обов’язок до кінця, а потрапили в полон, виходячи з оточення або при потужних наступальних маневрах противника. М. А. Шолохов своєю розповіддю реабілітував цих людей. Засудити їх на тлі численних жертв і каліцтв було простіше, ніж увійти в те непросте становище, в якому вони опинилися. Недарма М. А. Шолохов так докладно розповідає про те, як Андрій потрапив у полон: герой оповідання виконував наказ командира доставити боєприпаси на батарею, був контужений і підібраний фашистським загоном. Соколов не міг змиритися з долею полоненого, намагався втекти, але його знову спіймали. Всім ходом розвитку сюжету оповідання М. А. Шолохов підкреслює, що Андрій не винен у тому, що потрапив у полон. Він не був зрадником і стійко виносив всі табірні муки. У той же час письменник не намагається лакувати дійсність і не приховує від читачів гіркої правди: у полоні деякі солдати вели себе негідно (видавали взводних, доносили на своїх товаришів по нещастю). У той же час це явище не носило масовий характер.
Мужню поведінку Андрія в таборі, вміння холоднокровно поглянути в очі смерті, викликає повагу навіть у німецького коменданта. “Ось що, Соколов, ти – справжній російський солдат. Я – теж солдат і поважаю гідних супротивників “, – говорить він.
При першій же можливості Андрій повертається на батьківщину, та ще й привозить з собою важливого “язика”, – німецького майора з портфелем документів. З гіркотою пише М. А. Шолохов про те, якою душевною травмою навіть для такої сильної духом людини, як Соколов, виявився полон. Два роки герой не бачив людського поводження. Навіть коли німці надавали йому милість і давали продукти, він відчував себе собакою, якій кинули шматок. Довго ще після полону залишалася у Андрія звичка втягувати голову в плечі при розмові, побоюючись удару. Однак найважчі удари завдали Соколову фашисти не в таборі: після повернення з полону дізнався він, що на початку війни загинули його дружина і доньки, а від рідного дому залишилася одна воронка. Залишився син Анатолій – остання надія батька, та й того вбив німецький снайпер прямо в День Перемоги.
Повернувшись з війни, взяв Андрій до себе осиротілого хлопчика. Так дві самотні душі знайшли сімейну прихильність і здобули теплоту. Лише ночами згадує Андрій загиблу сім’ю. А у Ванюшки теж часом спливають спогади про рідного батька, і тоді задає він Соколову свої дитячі, але непрості питання.
У фіналі твору оповідач з роздумами дивиться вслід батькові й синові, яких поріднила війна. Дія твору відбувається навесні. У цей час, коли оживає природа, що заснула на зиму, ще сильніше сприймається непоправність людських втрат у роки Великої Вітчизняної війни. Недарма у оповідача, що дивиться на двох осиротілих людей, що знайшли один одного (чоловіка і хлопчика), навертаються на очі сльози. Він бажає їм тільки одного – щоб вистачило сил витримати всі випробування і “все подолати на своєму шляху, якщо до цього покличе… Батьківщина”. В кінці розповіді знову звучить думка про те, що Андрій Соколов – людина, що втілила національний характер. І Ванюшку він теж виростить гідною людиною.
У 1956 році написане це оповідання. З моменту закінчення війни пройшло у той час десять років. Але у такого всенародного горя немає терміну давності. І поки живі свідки цих важких подій, гострота сприйняття втрати ніколи не притупиться.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)